і віддав Сачкові фотографію, і звелів її почепити у себе в хаті. І фотографія ця у їх і досі висить…
– А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? – знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.
– А це для колективного терору я так зробив.
– Добре, сідай!
Той сів і, витягши хусточку, утер чоло і, подивившись на правий гурт військових, що тримали на столах рушниці, справлені уже на його, відвернувся і втупив очі поперед себе, але, мабуть, не бачив уже там нічого, хоч і сидів непорушно і мав вигляд уважного і того, що слухає.
– Миколаю Лигоровичу, коли ви записали цю історію в оперативний щоденник?..
– Півтора року тому… Тоді ж було і з'ясовано, чи це справді було так.
– І що ж?
– Так, правда… Та він би вам розповів ще й не таке.
– Добре… Але я невеликий охотник багато слухати ще й того самого оповідача. Я люблю різноманітність… Краще мені ось інший розповість щось цікавого… Ану… у… у…
Протягши останній склад і потім зупинившися, став дивитися екзаменатор у список. І час ішов, здавалося, страшно довго. І зала була мовчазна, неначе осередок піскової пустелі вночі або неначе кладовище зимою морозної та видної ночі, коли чорнота хрестів бовваніє плямами з кудлів намерзлого снігу.
– Мотузка?
– Так і єсть… Я тут… Може, ближче підійти?..
Аж із самого залу обізвався голос. І там уже стояла височенька і стрункенька постать і напружено, і допитливо, і мовчки ждала, і їй відповіли:
– Стій там… яким фахом ти жив до сьогоднішнього вечора?
– Катом.
– Де?
– У Москві, в Бутирці.
– Українець?
– Так і єсть.
– Який у тебе був перший учинок, що викликав до тебе довіру Миколи Лигоровича?..
– Учинок?.. Гм… Ніякий. Я у селі Вірливці, на Україні, убив тільки колишнього царського поліцая. Він до революції служив у кінній поліції… І разом з ним убив його жінку і два хлопчики… А дівчинки не встиг… Їй було вісім років, і вона втікла.
– І чи ти про неї потім що-небудь чув?
– Чув, вона по людях ходила і співала «Журавки».
– А це що воно таке за журавка?..
– Пісня така… Та я її знаю напам'ять, як хочете, то прокажу?
Сталін мовчки з дерев'яним виразом обличчя повернув голову до Миколи Лигоровича, але не зустрів його погляду, бо він дивився несамовито нашорошено на Мотузку, ніби зв'язував свою долю з його відповідями. І відвернувся від Лигоровича Сталін так само повільно і з таким рухом шиї, як і повертався. І процідив до Мотузки:
– Прокажи пісню.
І той почав. Спочатку у пісні говорилося про степ і про високі гори, і про самотніх журавлят, що голодні ждуть у гнізді на високім дереві батька й матір. І про
