вулицями й гралися з дітьми інших селян, які приїхали до міста продати врожай. У цей день купували також порося: протягом наступних двох років його відгодовуватимуть, а тоді заб’ють і зроблять із нього різні ковбаси, які їстимуть цілий рік.
Справжньою повелителькою їхнього життя була природа, і саме від неї залежали їхні життєві ритми, їхні успіхи та невдачі. Іноді природа була зичливою і дарувала багаті врожаї, якщо погода була сприятливою. В інші роки, однак, погода бувала гіршою – занадто мокро або занадто сухо, занадто спекотно або ж занадто холодно. Урожай тоді був бідним, і треба було затягати паски, бо їжі ставало менше, а десять ротів, які треба було прогодувати, ніде не дівалися. Та загалом жили вони щасливо, простим життям, посеред краєвиду з мальовничих пологих пагорбів, які міняли свої барви зі зміною пір року.
ГОЛОД
Та часом природа бувала вкрай нещадною. Без жодної на те причини, просто так було, і все. Іноді так траплялося. І одного року настав страшний голод, тобто випало так мало дощів, що врожай, який зібрали, виявивсь украй убогим, менше ніж половина від звичайної кількості. У той рік і справді дощило дуже рідко, а літо видалося неймовірно спекотним. Улітку земля стала мов порох, який налипав на спітнілі тіла селян, а вони робили все можливе, щоб врятувати бодай частину врожаю від засухи. Бачачи, який убогий урожай принесли жнива, Артурів тато відразу зрозумів, що наступного року прогодувати всю родину він не зможе. Йому спало на гадку попросити маркіза, щоб лише цього року той дозволив йому взяти собі трохи більше ніж половину врожаю, яка йому належалася, пообіцявши повернути маркізові цю різницю наступного року.
І от уранці, на світанку, Артурів тато вирушив до Берґамо на своєму візку, запряженому ослом. Після майже години дороги він проминув браму святого Якова, увійшов між високі венеційські мури, які щойно закінчили споруджувати, вони й досі оточують центр Берґамо, й попрямував до маркізового палацу. На верхівці брами святого Якова був герб Венеційської республіки – крилатий лев, який дуже подобався Артуро.
Двері відчинив йому Убальдо, старий маркізів мажордом, і привітався з ним.
– Привіт, Бонтемпі, що ви тут робите? Ми вас не чекали, – сказав Убальдо, дивлячись на нього згори вниз.
Убальдо працював у родині Треколлі вже двадцять років і відповідав за організацію праці челяді в палаці. На ньому була темно-червона ліврея, трохи потерта, бо маркіз уже багато років не купував йому нової. Артурів тато відповів:
– Я хочу побачити найяснішого маркіза, мені треба терміново з ним поговорити, – розумієте, щодо врожаю, він такий мізерний цього року.
Убальдо відповів:
– Ага, можна було здогадатися, ви не перший селянин, який приходить останнім часом із такими дивними проханнями. Та не сподівайтеся даремно, Бонтемпі, ви ж знаєте маркіза…
Артурів тато відповів:
– Авжеж,
