То був ти…
Куди ми йдемо? Ходім… Лід твердий, не проламається… Верби в білих китицях нагнулися, примерзли гіллям до снігу… Ходім. Лунко дуднить лід, а у Гнідаві церква, там священик до вечірні готується, він тепер має час… Тут, край світу, дівчино, на Стирі. Тут, боярівно… Скомороше, скомороше, вузький наш світ… Тихо як. Надуте вороння бовваніє на кучугурах… Я самотня, гусляре, мене заміж готують, а у священика в Гнідаві в цю мить вільна хвилина… Я не бачив, Орисю, вродливішої за тебе, може, не тут край світу, хто б нас найшов… А батько як?.. А побратими?.. Кряче зловісний крук на дубі за Стиром, ми вже посередині ріки… Чому я боярівна? Чому я скоморох?
– Вертатися треба, Арсене…
– І – назавжди?
– Хто знає…
– Я поцілую тебе.
– Поцілуй. Легенько так. Не зрани задуже. Щоб не боліло потім…
Вихопилась з його обіймів і побігла швидка, не оглядаючись. Хрустіла й ламалася на друзки тиша, ще почула Орися, як закричав їй услід Арсен:
– Вернись, вернись!.. Ні, я не вмру, не вмру, поки…
А решта слів замерзли на льоду.
Розділ другий
Привиди в Луцькому замку
Свидригайло повернувся з руського боярського стану зібраний і рішучий. Знав уже непомильно: настав його час. Сьогодні Вітовт на останній раді конгресу повідомить монархів про свою готовність прийняти з рук повелителя urbis et orbis[7], короля чеського й угорського, римського імператора Сигізмунда корону. Тож недарма Ягайло вчора у ласкавому посланні, писаному рукою краківського єпископа Олесницького, обіцяв Свидригайлові Поділля. Не буде йому відповіді – сам візьме, як прийде пора. Недарма і Вітовт переслав бочівку мальвазії – найкращого грецького вина! Спасибі, вино вип'є… Хай отримує Вітовт корону і відірве Литву від Польщі для своїх нащадків – не має Вітовт синів, а йому вісімдесят. Умре з Божою поміччю новоспечений король литовський, а корону з допомогою русинських бояр перейме Свидригайло.
Князь зняв із себе шолом, панцир, кубрак, хоч під камінним склепінням волокло холодом; кремезний, широкоплечий, у лляній сорочці, сів на стілець біля каміна.
«Коли коронують Вітовта, – думав, – нині, завтра? Все одно в той же день умре, а я з його ратниками, які тепер так сторожко зирять за мною, увійду у Владичу вежу, а звідти битим шляхом до Вільнюса і Тракая. Хай радять нині, я ж даю руським боярам бенкет».
Сиве волосся, скуйовджене під шоломом, сповзло на поморщене чоло князя; Свидригайло, погладжуючи великим пальцем довгий вус, дивиться на вогонь. Мерехтливі язики полум'я вряди-годи вихоплюються назовні, облизуючи черінь, і освітлюють короткими зблисками майолікові кахлі з зображенням битв, учт, з ликами лицарів та князів.
Креденсери у сусідній залі накривають столи до бенкету; Свидригайло попиває з кухля гарячу мальвазію, котру зволив прислати великий князь, легкий хміль розворушує уяву, будить у шістдесятирічного князя спогади.
Свидригайло
Міста і світу
