коли Аркадій виходив у масовці на сцену, актриса Шерстякова примічала його, молодого красеня, та й не могла не запримітити, він-бо переслідував її закоханим поглядом і при кожній нагоді намагався бути якнайближче біля неї; вона гасила його хіть байдужим поглядом, ніби й не впізнавала того юнака, що голодно дивився на неї, коли вона після закінчення «Оптимістичної трагедії» приймала овації; знаменита артистка під час своєї праці в театрі звикла до уваги адораторів – цей хлопець був одним із багатьох, проте їй, амбітній жінці, приємно було відчувати на собі його закоханий погляд, й вона завше тримала Аркадія в полі свого зору, немовби вивчала його акторські можливості, й урешті ощасливила несподіваною пропозицією: а чи б не спробував він у другому складі репетирувати роль Хоми Брута у виставі «Вій»…
Літала під час репетицій домовина понад сценою, осідала долі, й тоді з неї виходила прекрасна Сотниківна й простягала до Хоми руки, щоб затягнути його у відьомське пекло; Хома-Аркадій описував крейдою довкруж себе кола й приговорював «хрест на мені, хрест на спині», проте його очі не відтворювали смертельного жаху, він шепотів закляття, не відводячи при тому палкого погляду від Діани-відьми; Шерстякова переривала гру, підходила до Аркадія, термосила його за оборки спудейського кафтана й говорила: «Ти телепень, а не актор, я ж не Діана Шерстякова, й навіть не Сотниківна, я відьма, й ти мусиш мене боятися, умлівати зі страху, таж спробуй нарешті у своєму погляді відбити нарешті панічний переляк – ось вдирається до церкви нечиста сила, сам Вій простягає до тебе кощаві руки, то хоч трохи злякайся?» – й водила розчепіреними пальцями по його обличчі, він ті пальці цілував, й вона безпорадно дивилася на нефортунного Брута. Врешті після генеральної репетиції актриса кинула зневажливо: «Вертайся в масовку, ти бездарний!» і з тими словами пішла до своєї гримувальні; тоді Аркадій, схопивши зі столика букет троянд, що його завбачливо прихопив на генералку, подався за Діаною, впав перед нею на коліна, й вона, змилосердившись, залишила його в себе на ніч.
Нервово роздягалася й невдоволено бурчала, хоча в тому бурчанні вчувалася Аркадієві кокетлива жартівливість: «Набагато легше віддатися тобі, ніж переконати, що ти мені противний; та ходи, ходи вже швидше, чого ще там вовтузишся, чи не заґудзувалися, бува, зав'язки на твоїх кальсонах?»; Аркадій, зрештою, не барився, накинувся на неї, немов голодний звір на жертву, м'яв їй груди, мало не трискала з них кров, він довго мучив її, байдужу й холодну, аж поки вона не зм'якла, поки її очі не затягнулися туманною паволокою – і враз Діана ожила, обхопила хлопця руками за шию, увіп'ялася в уста й вистогнала «мій рідний, любий!»; Діана знемагала, мліла, самотня артистка мала вже чимало коханців, але такого в неї ще не було – молодого, сильного й невтомного, вона шепотіла таке, в що важко було хлопцеві повірити: «Ти станеш великим актором, ти зіграєш самого Гамлета й підкориш не тільки Львів, а весь наш край – так само, як здолав мене, як же мені солодко, кохай мене, кохай ще і ще…»
А коли пекельне
