Будапешті. Тут негайно зв'язуюся з керівником угорської компартії Бела Куном, він запевняє, що Ленін має непохитний намір проголосити незалежну радянську Україну й посилає мене в Москву. Під іменем Йозефа Сімона й Наталії Сімон ми з Розалією прибуваємо до Білокам'яної, готові увіпхати голови в московський зашморг.
А сіті вже наставлено: замість Леніна приймає мене, спійману на гачок дорідну рибину Директорії, нарком закордонних справ Чичерін, він іронічно запитує: «Та невже ви зумієте очолити український радянський уряд у Харкові – ви, вчорашній голова Директорії? А втім, ми вас пошлемо до Харкова в розпорядження наркома Раковського…» Потім прийняв мене військовий нарком Троцький: «Ми вас призначимо комісаром в армії всеросійського пролетаріату. Ніякої окремої української армії нема і не буде!»
Ми з Розалією розуміємо, що потрапили в пастку. Нас поспішно вивезли з Москви до Харкова, та Мануїльський навіть не допустив мене на засідання ЦК КП(б)У. У Харкові страшно розмовляти українською, не визріли яблука соціалізму на українському дереві, ніколи вони не впадуть нам у рот. Не існує червоної України, немає такої на світі, вона може жити лише під синьо-жовтими прапорами – це колір нашої крові. Україна окупована Москвою, й тут мене чекає смерть за зраду нації. Як же міг я повірити в московське братолюбіє, невже нічого не навчив нас Меншиков у Батурині, Петро на невських болотах і – на наших очах – Муравйов у Києві?! А ще похорон тридцятьох крутян на Аскольдовій могилі!
Треба втікати, поки не пізно. Врятовує мене й себе моя кохана єврейка Розалія Ліфшиць: у Голови III Інтернаціоналу єврея Зінов'єва, який на той час перебував у Харкові, виклопотала дозвіл на наш виїзд за кордон.
У січні 1921 року ми з Кохою купили дім у містечку Мужен біля Парижа, й відтоді для мене не стало України:
вона ввижається лише за письмовим столом, а ще в післяобідній час, коли виходжу на альпійську гору. Мені тоді здається, що мій рідний край бачить мене: звідти даю знати, що я більше не політик – тільки письменник, але чи чують там мене? А якщо вже не чують, то те, що більше за мене, звелить незабаром зійти вниз із чужої замаєної зеленню вершини й ступити у сліди предків.
Ой, рано ще, рано… Я чую біля себе тиху присутність Кохи, її стримане дихання, вона мовчки говорить до мене: «Уже п'ять літ ти виходиш на цю гору щодня й виглядаєш свою Україну. її немає, пора вже й звикнути». І я відповідаю: «Хіба можна звикнути до довічного ув'язнення, моя люба? Та я дякую долі, що ти завжди біля мене, моє велике й останнє кохання. І я не хочу без тебе йти у вічність. Тільки разом…»
Тієї весни, коли Перший міністр УНР вигнанець Володимир Винниченко ще виходив, вимішуючи чобітьми проталий сніг, на альпійську гору, щоб у неозорій далині пробуджених березневим леготом гір уздріти уявні обриси неіснуючої вже Української Держави і виправдовуватися перед собою та каятися за облудну віру в соціалістичну демагогію, колишній соціаліст Головний Отаман Симон Петлюра,
