дзюрчить цівкою з носа, та ось підступає до нього молода жінка, виймає з торбинки хустинку й витирає старому обличчя, він дякує і йде далі, не виймаючи рук із-за спини, й шепоче Коновалець до Максима:
«Це Франко».
Максим аж стрепенувся: Господи, а він думав – гігант, велетень… І як у цьому змізернілому тілі вміщається такий могутній дух?! Та невже це сам Франко?! Але ж таки він – у нього руки спаралізовані, він навіть не може витерти свого обличчя, та ось милосердна самаритянка допомогла йому; а чи відіб'ється на її хустці нерукотворний образ Поета? На хустині, може, й не відіб'ється, але в серці – напевно… І в моєму серці теж, думає Максим, він відчуває, він знає, що його нові знайомі теж про це саме думають; усіх трьох нині міцно з'єднує постать українського Мойсея, облагороднює, благословить, і вже вони всі троє знають наперед, що віднині завжди будуть нерозлучні духом, і каже Коновалець до Безрідного:
«Чому я тебе ніколи не бачив на наших зібраннях у будинку «Сокола-батька» на Руській? Тобі не цікаво?»
«Я навіть не можу відповісти, цікаво чи ні, я ж там ще не бував і не знаю…» – знітився Максим.
«То приходь і дізнаєшся, нині не можна бути лише книжковою міллю…»
«Але ж знання…»
«Там теж отримаєш знання. Трохи інші, але вельми потрібні на сьогодні. А латина і грека нікуди від тебе не втечуть».
Максим промовчав.
«Ми будемо раді, якщо ти приходитимеш, – мовив по хвилі Дашкевич. – Не будь байдужий – перша кров уже пролилася».
…Із села Зашкова, що біля Жовкви, Євген доїжджав потягом, який приходив на львівський двірець перед початком занять у гімназії, а під вечір вертався тією самою льокайкою, що сонно тягнулася за стефензонівським паровозом; перетинаючи поля, ліси й переліски, вона тяжко пихтіла і голосно висвистувала, ніби давала знати управителеві чотирикласної зашківської школи панові Михайлові Коновальцю і його дружині пані Марії, що їхній найстарший син вертається додому.
Тоді молодші Євгенові брати Мирон і Стефко стрімголов бігли на станцію, перескакуючи Думний потічок й полохаючи на левадах лелек, які заснували в Зашкові свою колонію і гніздилися майже на кожній стрісі; хлопці повисали в улюбленого брата на шиї, не поминаючи теж його вірного товариша Романа Дашкевича, який деколи вибирався до Євгена на ніч і вважався в родині Коновальців за свого… Цього ж суботнього надвечір'я приїхало їх аж троє, тож Євген, коли всі зайшли до хати, представив третього своїй родині:
«Це Максим Безрідний, наш новий колега».
Євген втішався цілковитим довір'ям своїх батьків, вони ні про що його не випитували, знаючи, що він чинить завжди розважно – беручи участь у підпільних товариствах чи то в організації «Просвіта» в Зашкові… Та незалежність найстаршого сина все ж таки турбувала батьків: незважаючи на шанобливе ставлення до батьків, Євген створив
