зауважую. – Маєте щось пожерти?
Мукта переводить погляд на голе жіноче тіло в анабіозі.
– Нато, мудак їсти хоче. Треба нагодувати.
Тіло не відзивається.
– Спить, сука. – І раптом, склавши руки рупором, кричить чомусь у небо: – ВАЛЬКО! ШО В НАС Є ЖЕРТИ НА СНІДАНОК?
Тиша.
– ВАЛЬКО!
Із сусіднього намету чути сонний голос:
– Заткни пельку. Піди й візьми собі сам.
– ВАЛЬКО!
– Заткни рило, скільки можна кричати?
– ХТО ТУТ, БЛЯДЬ, ХАЗЯЇН? Уй-й-й!
Мукта згинається навпіл, руками тримається за живіт, з його губ мимоволі, власне, й виходить звук «Уй-й-й…». Це тіло голої панни тицьнуло кулаком йому прямо під дих, навіть не підводячи голови.
– Шо за людина, – бурмоче тіло, не розплющуючи очей. – Від самого ранку крики, матюки. Поки в кишку не даси, не заспокоїться.
Мукта рачки вилазить з намету і розважливо каже:
– Каратістка, блядь. Третій дан.
Розпрямлює спину. Дружньо плеще мене по плечі.
– Не сци, Пуделю. Поки я з тобою, вона тебе і пальчиком не троне. О! А он і мадам Ку-ку. – Мукта тицяє на Віку. Та сидить біля іншого намету й шепочеться з якимось хлопчаком років 17-ти. – Шо, твоя тьолка?
– Ні. А чого «мадам Ку-ку»?
– У неї в голові зозулька живе. Все ніби добре-добре, а раз на годину мусить прокукати. Вкидуєшся?
Мукта знаходить сигарети і відразу ж закурює.
– Будемо, блядь, чоловічий сніданок готувати. Дайане, ти ше спиш?
З третього в ряді намету вигулькує розпатлана дівоча голова.
– Ану цить. Не буди мені короля. Бо буде ще більше шуму, ніж від тебе.
Мукта пахкає димом. Рот його перекошує либа.
– Король дрихне, бляді дрихнуть, а я тут маю, як васал, вкалувати? Я КОГО, МАТЬ ВАШУ, ЗАПИТУЮ? Я? ТУТ МАЮ ВКАЛУВАТИ?
З третього намету чується той самий голос.
– Ну ти, Мукто, догрався. Король уже прокинувся. Зараз він тобі дасть.
– Но-но, шо я, короля не знаю?
Із намету вилазить зовсім голий молодий чоловік з прикметно довгим і тонким пенісом. На дрібному, тибетської засмаги личку елегантна щетина. Темно-русе волосся заплетене в тонку косицю.
– Доброго ранку, – тихим голосом вітається молодик і дає мені руку. Я не знаю, тиснути її чи поцілувати. – Ми є Король Галичини Дайан Перший і Прецінь Останній.
– Гер Хельґ фон Пудель. Герман, – тисну його долоню.
– Пудель, – мовить король. – Дуже мило. А звідки ви будете?
– З Жовкви, – не кліпнувши, збрехав я.
– О, Жовква – це наші землі. Там живе один наш лицар, брат Василь. Він зараз у Крехівському монастирі. Ви не знайомі, бува?
– Такий із борідкою?
– Саме він.
Король посміхається, підносить долоні до
