віддаючи старому визначену ним квоту на прожиток, – у домі на краю передмістя чутно було вечорами тільки приглушений голос старого Лукасевича, торохтіння посуду й голосне плямкання за їдою, а ще пискливий дзявкіт покойового песика Нарциса, який сидів біля ніг старшого сина і вилизував йому спітнілі пальці.
– Жінка завжди постраждає, не треба бути великим пророком, щоб таке вгадати, – не змовчала цього разу пані Сташка, і пан Збігнев вельми здивувався, почувши від малжони таку просту й правдиву сентенцію. Бо й справді: сини підуть на війну, і не знати, кому буде тяжче – їм чи матері.
– Як ти аж настільки помудріла, що вмієш розгадувати пророцтва, – мовив не так уже впевнено пан Збігнев, – то поясни, що означає «студінь скаженіє».
– Це вже й дурний здогадався б, – підвів голову з-над тарілки молодший Казик – анемічний, із синіми підковами під очима хлопчина. – Зима!
– Лябзда ти! – зневажливо кинув батько. – Не зима, а погибель; то треба думати, що у пророчому слові заховано… Отже – «студінь скаженіє», а «він іде»… Хто йде?
– Та хто? Москаль. Кому ще сюди йти? – озвався старший Едвард, червонопикий від сирої бичачої крові, яку пив у парному цеху замість води і тому схожий був на ката – так принаймні, за його зовнішнім виглядом, визначив Михайло.
– О! – вигукнув утішно старий. – Ти, Едзю, з них усіх наймудріший: дикий москаль піде на нашу добру Австрію і проллє кров. Він же гірший звіра – дітей пожирає!
Михайло слухав розмову зі своєї кімнати крізь прочинені до кухні двері й не втручався, та вже на цьому слові Лукасевича не стерпів:
– А смажить чи сирими їсть? – спитав, заглянувши до кухні.
Старий не чекав будь-яких заперечень від своїх рідних, а тим паче від квартиранта, він звівся із стільчика і накокоїжився:
– Ви, русини, тільки й ждете москаля, щоб нас звідси випудити!.. Я ж говорив, Стасю: не впускай русина в хату, бо ті його крейцари вернуться тобі горлом. Я уже знаю, що ви збираєтеся на Кайзервальді, – все у трамваї скажуть! – «стрільці», «соколи»! То я вам ще таке повім, пане Михаиле: як тільки щось почнеться – щоб я вас у своїй хаті не бачив!… Вони, чого доброго, виріжуть нас, як когутів, – повернув голову до Едварда, чекаючи від нього підтримки.
– Залишіть ці справи нам самим, тату, – підвівся з-за стола натоптаний, дужий Едвард, відштовхнув ногою Нарциса, що вже добирався червоним язиком до кісточок, глипнув спідлоба на Михайла. – Заки вони нас… – Едвард витер масні долоні об штани й подався перевальцем до спальної кімнати, залишаючи на підлозі мокрі сліди масивних ступнів.
– Як щось почнеться, Збиху, – тихо зітхнула пані Сташка, – то ні один з них у цій хаті не залишиться.
– Замовкла б ти, стара римундо… – відказав здавленим голосом господар і подався за старшим сином.
Коли двері спальні зачинилися, Казик, озирнувшись, підійшов навшпиньки до Михайлової кімнати й прошепотів у відчинені двері:
– Пане
