нині, і воно таким чином якось відчужиться від тебе. Не можна вічно про те думати: я чув дещо про страйк на Сорок другій шахті після страти Берії. Хоч призабудь… А взагалі, щось діється з тобою цього разу, для мене не зрозуміле. Таким я тебе ще не бачив. Коли я розповідав про скитальника Михайла, ти весь перемінився, наче щось неймовірне тобі привиділося. Може, поділишся зі мною, душу облегшиш?
– Не знаю, – відказав я нерішуче. – Смішно було б і признаватись. Але мені здалося в одну мить, що той Михайло – мій рідний дядько.
– Яким чином? – здивувався Федір.
– Мій стрийко Михайло був полярником, потім потрапив на Соловки. Мені говорили, що з соловецького табору він нібито втік. Може, то його спіймали і заслали у Воркуту?..
– Оце-то вже справді баєчка… Але про дядька ти мені нічого не розповідав. Справді був полярником? І ти ніколи цим не похвалився?
– Болем не хваляться.
– То хоч розкажи…
Із книжки Михайла Шинкарука
«14 місяців на Землі Франца-Йосифа»
У квітні 1931 року доцент Харківського інституту народної освіти геоморфолог Михайло Шинкарук отримав від директора Арктичного інституту Рудольфа Лазаровича Самойловича телеграму, якою він запрошував молодого вченого прибути в Ленінград для підготовки третьої з черги зимівлі на Землі Франца-Йосифа в бухті Тихій, причому професор призначав Шинкарука заступником начальника експедиції.
Такого важливого й заманливого доручення я не чекав. Минуло неповних три роки, як я виїхав із Праги до Харкова, зайняв посаду викладача географії в Інституті народної освіти, був обраний доцентом і відзначився хіба лише тим, що написав для газети й шкільної читанки з географії популярну статтю про експедицію Умберто Нобіле на дирижаблі «Італія» до Північного полюса. Стаття, правда, мала неабиякий успіх у читача – через те, мабуть, що матеріал для неї я взяв безпосередньо із спогадів члена експедиції Нобіле чеського професора-геолога Франтішека Бегоунека, котрого знав особисто. Але який міг бути зв'язок із статтею і викликом професора Самойловича! Адже таких спеціалістів, як я – і кращих, – у Союзі, напевне, багато.
Цю головоломку я сам розв'язав, поквапцем збираючись у далеку дорогу. Адже після студій і докторантури в Українському вільному університеті у Празі на природничо-географічному факультеті я захищав докторську дисертацію, і на професорській раді виступив з оцінкою першої моєї наукової праці сам Франтішек Бегоунек. З тієї пори професор часто знаходив час для розмов зі мною, заохочував повернутися на батьківщину, де перед географами й геологами розкриваються широкі простори Арктики. В кінці літа 1928 року Бегоунек, овіяний славою, повернувся після катастрофи «Італії» до Праги, він зустрічався з викладачами й студентами університету та педагогічного інституту, а мені особисто розповів усю історію трагічної експедиції. І накінець: коли я вже був у Харкові, до Праги приїхав
