нам на цілий рік Земля Франца-Йосифа. «Ломоносов» заходить у Британський канал і, обігнувши мис Седова, зупиняється у бухті Тихій. Тут берег спадає до моря терасами. На одній із них притулилися до прямовисної кручі житлові приміщення і радіостанція з високою щоглою антени. З цієї хвилини розпочинається наукова робота нашої експедиції…
Мою розповідь обірвав сміх Пенькова.
Він сидів зі своїм транзистором поруч із Федором на колоді, з апарата просочувалася тиха музика; Степан раптом вимкнув приймач, відсунувся від Янченка, наче з остороги, щоб той не штовхнув його ліктем, і єхидно засміявся:
– О, то ваш дядько мав не одну нагоду тішитись тією мигавкою на небі! Надивився, певно, на все життя…
Я підвівся. Один тільки крок – і дам йому в морду. За все. Навіть за те, в чому він і не винен. За цинізм, за бездушність, за куріпок, за людей… Але останньою надсилою, яка була в мені, стримав себе. Бо ж нам тепер потрібна, як ніколи, злагода: хто знає, що буде далі, коли вертоліт не прилетить. Якось треба вирватися звідси, бо згинемо тут; а Пеньков тутешній, він, напевне, краще за нас знає місцевість. Я стримався ще й тому, що в цю мить чіткіше, ніж раніше, розпізнав у ньому ту саму людину, яка мала колись наді мною безконтрольну владу і котрої я боявся; досі все ще сумнівався, що він мене впізнав, – тепер сумнівів не було: він дивився на мене холодно-жорстокими очима, як на жертву, яку тоді не вдалося розтоптати.
Проте жорстокий блиск у його очах чомусь швидко меркнув, танув і врешті зовсім зник. Я не розумів причини цього. Глипнув на Горбова, а тоді збагнув: на Пенькова впритул дивилися дві пари очей – Вікторові й мої. Він не мав сили стероризувати поглядом нас обох; як кожен тиран – великий чи малий – Пеньков був боягузом; Віктора він, видно, боявся: той міг про нього знати те, чого не знав я, адже служив на Сорок другій шахті вільнонайманим; Пеньков зовсім-таки знітився і, опустивши голову, почав крутити регулятор транзистора.
Янченко здивовано спостерігав нашу мовчазну перепалку, протягнув руку до Пенькова, той злякано сіпнувся; Федір посміхнувся і вимкнув приймач; я усе ще стояв і вимовив нарешті:
– Так, мій дядько мав можливість до кінця свого життя спостерігати ту, як ви сказали, мигавку на небі: у тридцятих роках він проживав у концтаборі на Соловках!
Зблиснули очі в Пенькова, я вгледів жаль в його очах: як він цього не знав раніше, і водночас – щире обурення, що я все-таки опинився на волі й нині розмовляю з ним як рівний.
Янченко, відчувши, що в товаристві визріває конфлікт, причин якого не знав, спробував розрядити напруження жартом:
– Женя по спадковості за дріт потрапив!
Пеньков криво посміхнувся:
– Фантазуєте, Євгене Івановичу. Ніколи не було таборів на Соловках.
– Для вас не було, – мовив я сідаючи. – Вам так колись сказали – і цього досить. Ви ж вірили…
– А таки вірили! – вискнув Пеньков. – І був порядок…
– Порядок
