гукає сотник Цяпка. – Москаль «добридень» сказав.
За хвилю прокочується з окопа в окіп промерзле, хрипке, надривне і страшне:
– Алярм! Алярм! З Богом за цісаря!
А за тим ніби хтось жаром або ж крупинками льоду сипнув за комір:
– Вогонь!
Михайло стріляє, стріляє і Андрій. Навмання.
З одного і з другого боку звиваються у небо ракети, мов змії, стає видно, як удень; б'ють з обох боків гармати, шрапнелі розриваються над головами, хтось криком молиться і проклинає: «Господи, спаси і помилуй… а-а-а… мамо… басама…»; хтось лементує з болю. Москаль пристрілявся, гарматні стрільна вибухають поряд, закостенілі пальці натискають на гашетку, кольба люто б'є у підборіддя, «верндель» гепає, мов канона…
– Муска, муска! – кричать ліворуч гонведи і вискакують з окопів, кидають зброю, починають утікати в бік Головецького, позаду торохтить кулемет, кілька гонведів падають – від своїх, інші вертаються в окопи й знову стріляють.
Стріляють Михайло з Андрієм. На сході світліє обрій. На Скубаниці стає враз людно – то російські солдати з криком «урра-а!» піднялися з окопів, уже біжать вони по схилу до хреста, майор Бірча командує:
– Гуррра! На штурм! За цісаря!
Гонведи вже внизу б'ються врукопаш, російські солдати прориваються до улоговини між Кливою і Маківкою; майор Бірча біжить щодуху до стрілецьких окопів, віддає сотникові наказ, сотник Цяпка гучно волає:
– Вперед, хлопці! За Україну!
Клич піднімає стрільців з окопів, уже ніхто не боїться, не чує своїх ніг ні тіла; небо на сході багровіє – ось-ось викотиться сонце над Зелем'янкою, сліпучо-білий сніг яскріє на вершинах Бескиду, сонце освітлює закривавлені бруствери окопів; сотні ніг проламують зашкарублу шарінь, стрільці вгрузають по пояс у снігу, борсаються, шрапнель дзижчить біля вух, хтось там занурюється у білій пуховині й більше не підводиться, тут і там розповзаються по снігу червоні латки; не знати, хто живий, а хто вбитий; лави стрільців і російських солдатів швидко зближуються, наїжачені гранчасті піки вже перед очима; Михайло бачить стрільця, який біжить поруч… то не Андрій, Михайло не знає, де Андрій… у стрільця немає щоки, з ями на лиці вивалюється закривавлений язик… в нього поцілила куля «дум-дум», а стрілець усе ще біжить, врешті падає і залишається на снігу…
Біжить і підхорунжий Михайло, чужа сила несе його, він не має більше своєї волі; не знає, чому біжить із наставленим поперед себе багнетом, він мусить це робити, у нього немає навіть страху, бо страх – його власність, а він у цю мить належить чужій силі, яка позбавила його й жалю; біжить Михайло напролом до жовто-сірих шинелей, щоб убити хоча б одну людину, він мусить убити і тільки вбити, бо така воля війни.
У грудях хрипить, Михайло задихається, бігти вже нема сили, власної сили нема, але є чужа, і вона вже несе його, легкого, мов пір'їна, тіла у нього знову нема, є лиш один примус – убити!
Врешті бачить перед собою блискучий штик, націлений прямо в його серце, помічає баклажку при боці й розкритий рот,
