тільки Пеньков відчужено стояв збоку і нагадував тепер мені його самого – колишнього оперуповноваженого лейтенанта Пенькова, який у найщасливіший для мене день наказав зібрати свої речі й назавжди покинути зону… Я тоді похапцем складав арештантські пожитки в рюкзак, і коли він, ущерть набитий, уже був зав'язаний шнурком, лейтенант промовив крижаним голосом, вганяючи мою душу в п'яти – ще ж бо, видно, не кінець, а може, це чергове знущання наді мною:
– Шинкарук, зайдіть до мене на хвилинку.
Я стояв у канцелярії перед Пеньковим, не дихаючи й чекаючи його питання або допиту, а він сидів за столом і дрібно барабанив пальцями лівої руки – усе дрібніше й дрібніше, наче прикваплював час мого перебування у таборі, і мені здалося, що як ті пальці втомляться і стукіт припиниться, час мертво заляже, наче вода в замшілому озері, і я знову почну відлічувати тягучі дні моєї неволі. Барабанний бій пальців закінчився голосним ляском долоні об стіл, лейтенант Пеньков підвів на мене очі, я побачив у них теплий зблиск – від душі відлягло, і я усміхнувся, відчуваючи, як моє обличчя розпливається в жалюгідно-вдячній гримасі.
– Отак, Шинкарук, – промовив нарешті лейтенант, – тобі прощено всі твої гріхи, то пам'ятай, коли вже будеш дома, про нашу гуманність.
– Ніколи не забуду, – розтягувалися мої губи у вдячній усмішці, і я не мав сили стулити їх, зціпити і виплюнути крізь них увесь накипілий за десять літ біль, я тільки думав: «Скінчилася ваша гуманність разом із Берією і його сатрапом генералом Масленниковим, який перед смертю устиг-таки ще скоїти останній злочин – залити кров'ю невинних цей обгороджений колючим дротом майдан; скінчилося ваше, тепер ти, лейтенанте, їстимеш інший хліб – хай би серед сміттярів або гівновозів… Лейтенанте шановний, ти б не говорив мені нині про гуманність, якби твої хлібодавці змогли були дорешти вбити силу, яка називається справедливістю!..» Але я цього не сказав.
– А тепер признайся мені перед прощанням, Євгене Івановичу, – продовжував оперуповноважений, – ти зможеш полюбити там, на волі, Україну – не ту, про яку ти колись мріяв, а радянську, соціалістичну?
– Я ніколи не переставав і не перестану любити Україну.
– І любив би навіть тоді, якби вона була буржуазною?
– Нація залишається нацією незалежно від політичного керівництва, вона завжди на своїй землі. Я належу до неї і тому її люблю. В які б шати не вдягнулася мама, вона завжди залишається мамою.
– Отже, тобі все одно, яка Україна?
– Ні, не все одно. Але в будь-якому разі іншої України, ніж ця – від Лопані до Тиси, – не мав би. Тому не мислю себе без неї, у що б там не одягали її добрі чи недобрі діти, і з доброї волі ніколи й нізащо не покинув би її.
– Шкода, що не маю права затримати тебе і ще трохи повиховувати.
– Я радий, що не маєте такого права, – сміливішав я. – Однак повіжте мені, товаришу лейтенант, – мені стало дивно, що не забув ще слова «товариш», бо ж протягом десяти років моїм товаришем
