Бог рече: життя наше на землі – це тільки подих вітру, піщинка на березі морському, крапля в окіяні; вічне життя тільки там – на небі; рай тому, хто йшов у житті божим шляхом, геєна вогняна і скрежет зубовний тим, що слухали диявола.
– А багатства землі? – запитує княгиня.
– Від бога, – відповідає священик. – Все від бога – князеві корона, слава й честь, воєводі – своє, боярину – своє, і чорні люди створені такожде не кимсь, а токмо богом. А чому це турбує тебе, княгинє? По ділам його кожному дасть бог; і буде князь справедливим і йтиме шляхом божим – йому готоване місце в раю; буде князь слухати диявола – вверже його господь у геєну. І ниций, чорний чоловік, що страждає на землі, може сісти поруч із князем у раю. Так каже Христос.
Княгиня Ольга дивиться на образ Христа, перед яким горить свіча, і в очах її з’являються лагідність і покора.
– Молись, княгинє, – чує вона тихий, але владний голос священика.
Вона стає на коліна.
– Молись, – каже священик. – Він захистить тебе й захистить Русь.
Княгиня Ольга починає бити поклони.
– І хрести їх, – долітають до неї слова пастиря. – Приведи їх до бога істинного, нехай він захистить багатого й убогого, всі рівні перед його судом.
– Не можу, – одриває вона голову від холодної підлоги. – Сама – вже християнка, вірю в Отця, Сина, Святого Духа.
– І навкруг тебе багато християн, – каже священик. – Уже сто літ у Києві стоїть, аки зоря над світом, наша християнська церква. Тут спочиває митрополит Михайло, що прибув сюди з Болгарії. Є церква наша й у Новгороді…
– Відаю, – дивиться вона на образ Христа, – і знаю, що іде Христос по Русі, призріває богатого, убогого і мене, княгиню. Але повергнути кумири й хрестити всіх людей моїх не можу. Безліч-бо їх живе в старій вірі, хоче старого покону. Боюсь я їх.
– Молись за те, щоб сяйво Христової віри швидше зійшло на них. Ти багато зробила, княгинє, утверждая владу на землі. Утверди ж і віру в їхніх душах. Молись, молись, княгинє, – говорить священик, і обличчя його суворішає.
Він сам стає поруч з нею на коліна. За вікном мерехтять зорі, близько колишеться, ніби хоче заглянути в княжу світлицю, гілля, перед іконою горить і стікає великими краплинами свіча.
Розділ третій
1
Онук Анта Добриня служив гриднем у дружині київської княгині. Він швидко дізнався від любечан, які часто приїжджали до Києва, про смерть старійшини-діда й ждав першої нагоди, щоб побувати вдома.
Нагода ця трапилась дуже швидко. У далеких землях були повними владарями й брали уроки з людей князі, поставлені Києвом. Вони брали своє, частину давали від себе Києву. У близьких же землях – Полянській, Деревлянській, Сіверській – господарями були не тільки місцеві князі, а й княгиня Ольга – над Дніпром і Десною у полі, в лісах стояли її знамена, були й двори, брати уроки з яких вона посилала своїх мужів з дружинами. З однією такою дружиною й рушив до города Остра Добриня, а там відпросився
