по світлиці.
Він побачив, що Кожема встиг викресати вогонь і запалити свічку, розчинив вікно, стоїть перед ним, дивиться, говорить:
– Ілля проїхав… Ну, посаднику, вилазь. Так хто, по-твоєму, дужчий – Перун чи Христос?
– Динарії я розсипав, – глухо відповів Бразд, якому шкода було грошей і який не хотів признатись, що й досі боїться Перуна.
– А я зберу їх… зберу, – заспокоїв його Кожема.
Все це й згадав посадник любецький Бразд, стоячи у вечірню годину над Дніпром і думаючи над тим, з якими ж богами йому жити?
4
Коли три сини старійшини Анта ділили між собою спадщину, середульший син Сварг недаремно взяв собі всяку кузнь.
На дворищі, де жив Ант, а до нього ще чимало попередніх поколінь, споконвіку працювали самі на себе. Випалювали ліси й сіяли зерно, плели сіті й ловили рибу, ставили борті в лісі й брали мед, ходили гуртом на звіра і гуртом також для потреб своїх варили залізо.
Ще бувши малим, Сварг бачив, як це робилось. Тоді, найчастіше під осінь, коли закінчувалась робота на полі, чимало чоловіків збирались, сідали в лодії і їхали понад берегами, ходили по затоках, де були кручі, й болотах і або ж брали руками, або діставали черпаками з дна важку, червонувату, жорстку руду.
Вони немарно називали її рудою[58]. Як кров наповнює й живить тіло людини, так, думали вони, й ця руда є кров’ю землі, влитої в неї богами. І людина мала право взяти цю кров у землі для своєї потреби.
Проте примусити руду служити людині було нелегко. Повернувшись до селища на лодіях, навантажених рудою, чоловіки вигортали її на берег, сушили, іноді, якщо починались дощі, й обпалювали.
А далі вони варили залізо. Чоловіки робили з твердої червоної глини домниці[59] з горловиною вгорі, з дірками для сопел у денцях, засипали туди впереміш з вугіллям руду, накладали під домниці сухих дров, міхами через сопла нагонили дух. І після довгих годин гасили вогонь, розбивали домниці, де вже була не руда, а криця.[60]
Що робилося в домницях, коли закипала руда, чому червонкувата жорства з болота перетворювалася в залізо, чому з цього заліза, коли його знову розпекти й загартувати у воді або, ще краще, в сечі чорного цапа, виходить оцел[61], – цього ніхто не знав. Думали всі, переконані були, що біля домниць ходять і люди, й боги; це вони, а найбільше бог Сварог, перетворюють руду землі на залізо.
Через те в ночі, коли варилось залізо, на берег Дніпра виходили тільки старійшини та кузнеці. Усі ж люди оддалік дивились, як палає вогонь під домницями над Дніпром, як червоні відблиски його грають на плесі, відсвічуються в хмарах, що низько звисли над рікою.
– Сварожичі варять залізо, – говорили люди й намагались побачити, як боги сходять на землю, допомагають кузнецям.
У такі ночі й середульший син Анта дивився на далекі вогні, хотів бути там – разом з богами й кузнецями.
Руда і кров мали в древньоруській мові однакове значення.
Домниці – схожі на великі глечики печі для виплавки заліза».
Криця —залізо.
Оцел – сталь, криця.
