не обійшлося й без пригод. І купці, і сли, та й сама княгиня не боялись моря, витримували хитавицю. Проте з княжими родичками клопоту було чимало. Тільки налітав легенький вітер і навкруг розгойдувались хвилі – їх нудило, валило з ніг, вони кликали на поміч усіх богів, проклинали море, Константинополь… Княгиня Ольга, сидячи на кормі, бачила їхні муки і страждання, стискувала пересохлі від вітру й морської води уста й одверталась, дивилась удалину.
Вона вперше в своєму житті бачила море, і тепер увесь час милувалась безконечними його просторами – то голубим, то синім, а то чисто-зеленим лоном, світанками, ясними днями, чудовими вечорами.
Лодії пливли не тільки вдень. Коли була добра година, то посувались вперед і ночами. Тоді на лодіях всі спали, не чути було ні голосу, ні крику, над морем лежала надзвичайна тиша. Тільки гребці піднімали й опускали весла та за упругами дзюркотала вода.
Але ці звуки не заважали, а допомагали думати, мріяти, милуватись. Княгиня Ольга дивилась на чудовий нічний світ, зорі, що ясно горіли вгорі, на їхні відблиски, що мерехтіли, як жар, на рівному плесі, слухала далекий крик заблукалої чайки.
«…Руське море! – думала княгиня. – Як і уся Русь, воно велике, неосяжне, дивно прекрасне в берегах своїх! Скільки тут простору, місця, краси неземної!»
І знов, і знов замислювалась вона над тим, чи добре зробила, вирушивши до Константинополя. Адже не зі зброєю вона йде і не веде з собою раті. З нею жони, сли, купці, які хочуть довести імператорам, що Русь велика й могутня. Є в ній досить сонця, землі й моря, вона нічого не хоче від Візантії, а тільки жити в мирі й любові, торгувати.
І ще хоче сказати княгиня від усіх руських людей імператорам Візантії, що в них також є своє сонце, свої землі й моря, руські люди ніколи не зазіхали й не зазіхнуть на них, але не хочуть вони й не допустять, щоб Візантія зазіхала на Русь.
І княгиня вірила, що дійде згоди з імператорами, буде в них тиха й щира розмова. Колись древні князі, а пізніше Олег і Ігор, збройно ходили на Константинополь із списами й мечами. Зараз вона їде мирно, як християнка, з нею їде презвутер істинної віри священик Григорій.
Тільки про одне думала й турбувалась княгиня – про повернення назад до Русі. У темні ночі, коли не видно було берегів, позад її закамарка на стерні стояв старий Супрун. Він ще з Ігорем ходив до Константинополя, знав безмежні простори моря, впевнено вів тепер лодію княгині.
Але він говорив:
– Це все добре, матінко княгинє, пливемо в маї-розмаї, коли на морі тиша й покій, їхати та й їхати. Добре буде й тоді, коли ми невдовзі повернемось і назад. А що буде, матінко княгинє, якщо ми затримаємось у тому Константинополі…
– Хіба що, Супруне?
– Страшне Руське море восени, коли починається ревун[83], – говорив Супрун. – Тоді, матінко моя, дме тут такий гост, що хвилі встають, як гори. У море підеш – потопить, до берега рушиш – розіб’є об скелі. Страшне Руське море восени.
«…Швидше, – думає княгиня, –
Ревун, або рюєн – вересень.
