ловах, житній сухарик, розмочений у залізній кружці… Тиха, лагідна бесіда, мудрість нелукава, на нужді замішана. Спершу мені й справді мандрувалося з ними добре. Старці – люди сумирні, і водночас все-таки в гурті веселіше. Хто важиться зобидити Божих людей! Як випаде удача, найчастіше після ярмарку, сядемо десь над озеречком, зробимо куреня та й радуємося Божій годині та тихій днині. Качечка дика кахкає в лататтячку, качата за нею пливуть разочком, ще й голівки їхні схитуються вперед-назад, пташка маленька пурхає з очеретини на очеретину. Все бачу, все беру в серце. Близько-близько. Немає качечки, немає пташки – розмовляю з мурашкою, яка біжить по моїй палиці, зупиняється, принюхується: щось їй від мене треба, щось вона про мене знає, а сказати не вміє. Пишна й родюча наша земля. Багатий наш край, але й убогий також. Слободи бідні, пошарпані війною, вдови, сироти та каліки населяють їх.
Я йшов через села, полями і луками й відчував, що наповнююся новими думками, новими, не знаними раніше почуттями, що мовби вертаю щось напівзабуте, втрачене чи розтрачене, мовби віднаходжу себе самого. Я наповнювався соняшниковим цвітом, сміхом дітей, рідною мовою, наповнювався болями й стражданнями, без яких також немає людини, наповнювався надією, без чого нема майбутнього. Я бачив, що люд мій не ледачий і розумний, і хоробрості йому не забракло, і доброї замрії також, тільки все те прибите, неначе цвіт на морозі, потоптане чужими чобітьми, одначе коріння не підтяте. О, якби-то, якби-то хоч раз доцвів цвіт, дозріло насіння! Воно б розлетілося по всій нашій землі й закущилося новим пагінням, нечутливим до морозів.
Я вдихав запах пізніх гречок, милувався чорнобровою красою дівчат, козачою статурою парубків, слухав церковні дзвони, плачі бабусь у церкві, й все те входило мені в душу глибше та глибше. Іноді я боронився від того, задумувався: чому воно пронизує мене? Хіба я для цього йшов сюди? Я йшов осягнути Божі істини людського буття, просто, як істини світу сього, але не мої особисті. І однак… Чому тут стільки всього дорогого мені? Чому стільки жалів обступає мене? Звідки воно взялося? Я мовби зовсім мало його знав… З ним народився? Прийшло з дитинства й мучить мене, як спраглого думка про воду? Впізнаю зараз? Мабуть, все разом. Все разом, і все воно в мені, а без нього мене, справжнього, немає і немає світу.
Поспішає дорогами всілякий люд: мчать панські ридвани, мчать зграбні виїзні возики, вистелені турецькими килимками, погейкують на воли чумаки, – дорога далека, аж на Дін, – дядько лупить по ребрах суху шкапину. Не поспішають тільки божі старці. Йдемо ми черідкою, схожою на журавлиний ключ. Попереду високий, у смушковій в півліктя заввишки шапці, у обхвицьканих майже до колін штанях, Супрун, він у нас ніби за ватага, каліцтва в нього немає ніякого, тільки на лівій щоці здоровенна, в кулак завбільшки, брунатна ґуля; Супрун злий і нахабний, не просить милостиню, а вимагає, одбирає її в своїх же старців. Гроші пропиває – зледащів чоловік, робити не хоче й валасається по світу; за ним Данько Крига – веселий кароокий чоловічок з білявим чубчиком, що пнеться з-під ляської шапочки. В Данька немає правої руки, зате ліва в нього працює ліпше, ніж у когось дві; за ними брати Тихенькі – головаті рахіти, які завжди вдвох, разом можуть натовкти або хоч покусати когось третього; за ними сліпий на ліве око колишній монах Інокентій; у його сліди намагається влучати клишоногий напівідіот Луцько; одноногий Верига шкандибає трохи збоку; троє погорільців з-під Києва також тримаються купи, ці складають копієчку до копієчки, не потратяться нітрохи, спатимуть під дощем біля плоту, а в корчму не зайдуть; горбатий, криворотий Панько цвигає оддалік, бо над ним старці найдужче збиткуються, але й пускають його поперед себе на старцівство – вміє викликати жалощі.
Я – позад усіх, розглядаюся на всі боки, співаю потихеньку, славлю Божий світ.
Не знаю, чому так сталося, що старці почали все частіше сваритися між собою. Може, сварилися вони й раніше, та я того не помічав? Сваряться за місце біля вогнища, за грудку каші, за бриля солом’яного, з опудала знятого. І почали вони нарікати на мене, що заробляю мало, що міг би з своєю вченістю мати більше, почали користати мною недостойно. В одному селі мор лютував на коні, так вони сказали, буцім я вмію той мор одводити, й гроші за те взяли з селян, прийшли в інше село, а воно порожнє-порожнісіньке, хати стоять повідчиняні, кури гребуться по городах, собаки дзвонять ланцюгами, й жодної живої людської душі. Ми спочатку ту пустельність віднесли на моровицю, на чуму чи холеру (в селі під Пирятином моровиця вигубила три вулиці, там при нас спалили дві відьми, та стало ще гірше). Я кваплю старців іти далі, а вони розбіглися по дворах, цуплять кому що трапиться до рук: сукна штуками, одежу, хліб і сало; але тут посипалися, неначе горох, з городів люди, почали однімати своє та нас бити. Виявилося, шляхом од Пирятина пробігла здрочена череда, а далі вигулькнула наша старцівська низка, люди й прийняли череду та нас за татар. Старці одмагалися, одхрещувалися, казали, буцім призвідцею до грабунків був я. «Він здоровий, він у нас за ватага». І мене побили немилосердно, і я не міг те биття нікому одреваншувати, хоч сердитий був страшенно, й вперше налаяв старців. Надто ж мене розізлило, що старці не заступилися за мене в Пирятині, коли я справді потребував їхньої допомоги.
