ножа й обрізав шабельтас й обидві кобури. Оська Заволока з переляку поліз під лаву – ніж у Кайдана був у долоню завширшки.
– Виглянь у сіни, – тихо наказав Кайданові Сірко.
Повільно, мармулувато Кайдан посунув до дверей і враз рвучко прочинив їх. За мить він затягнув до хати сердюка, тримаючи його, неначе шкодливе кошеня, за комір.
– Принюхувалося.
– Лізь під лаву, – наказав Сірко.
Той шпарко порачкував під лаву.
– Сваволиш, пане кошовий, – сказав Черняченко, але не погрозливо, а неначе вибачався сам. Відав: цими словами порятується в Батурині. Адже сказав їх, є свідки.
– Двічі в одну пастку не лазять, – пояснив Сірко. – А тобі… Шкода, що ти лежачий. А то докінчили б цю балачку на шаблях. – І застеріг тих, що сиділи в кутку та під лавою: – Якщо хтось рипнеться за двері – порубаємо.
Хоч це його й не стосувалося, Черняченко втягнув голову в плечі. Він навіть забув про третій, обов’язковий, пункт своєї місії – подати кошу списки втікачів, аби їх опізнали й повернули в кайданах у маєтки. Кіш, звичайно, на ті реляції не зважав, одначе кожна така відмова свідчила проти нього і особливо проти кошового. Про це Самойлович доповідав у Москву. Списки лишилися в шкіряній скриньці під лавою. Сірко почав неквапно одягатися. Смолка одягнувся швидко, а Кайдан довго монявся: не сходилися гаплики на кожусі, й довго не міг знайти черес. Смолка нервово переступав з ноги на ногу. Сірко чекав спокійно.
Вийшли на ґанок. У дворі було порожньо, хутір облягли сині сніги, на небі горіли кинуті щедрою пригоршнею стиглі зерна зірок.
Виїхали з двору. Тут дорога розділялася: одна вела на Січ, друга аж у гетьманську столицю. Сірко подумав: ці дороги все віддаляються.
Що далі коні відносили вершників від хутора, то дужче палахкотів у Сіркових грудях гнів. Уже шкодував, що не вчинив на хуторі шванки. Гримнув на Смолку, який спробував у нього щось запитати, вилаяв Кайдана, бо той знову відставав.
– У тебе й попередній кінь був такий самий салотряс. Де ти їх береш, рябопузих?
– Таж рябі дешевші, – щиро пояснив Кайдан. – Їх ніхто не хоче купувати, а чим вони гірші?
Перекуняли, сидячи в тісній, нужденній корчмі, й погнали далі. Там зупинилася чумацька валка, й людей було – ніде маковій зернині впасти, а весь двір заповнили понакривані шкурами сани.
Ранком були на Січі, де Сірко вчинив розгром канцеляристам (Яковлєв з підписарями грали в карти), вибанітував кухарів Васюринського куреня за те, що виливали нечистоти одразу за куренем, пужонув дячка-уставщика, який зрання устиг хильнути й трапився йому на очі. Аж під обід одійшов серцем і сходив до дячка та перепросив, похристосувавшись з ним тричі, неначе на Великдень. В дячка минулої осені помер у Києві син-бурсак, дячок лишився в світі яко перст і відтоді частенько топив горе в горілці.
Розділ двадцятий
I
Легко орати панське поле. Не то що власне, де нивка куца, як посполитський
