коні. Йому торували путь десятеро вершників особистої охорони – капі-куллу. Хан несамохіть стискував коліна, стьобав коня нагайкою й за мить стискував знову, й від того він біг, ніби спутаний. Хан зціпив зуби, сльози виступили йому з очей, скочувалися по щоках, і гострий, як ніж, вітер зрізував їх. Нелюдський біль народжувався в нозі й розтікався по всьому тілу, нанизував Селім-Гірея на велетенського списа. Хану здавалося, ніби у правий чобіт хтось насипав жару, ногу пекло й крутило, а в п’яту штрикало, неначе туди ввійшла зазубрена стріла й хтось силкувався висмикнути її. То болів звичайнісінький чиряк. Ногу почало пекти ще в Бахчисараї, а за два дні чиряк дозрів, шкіра на п’яті натяглася й стала біла та лискуча. Невчасно випав ханові цей похід. Але хіба міг не скоритися фірманові[1], «котрий дає щастя», – прибув од Високого Порогу. Разом з указом Порта прислала почесну шубу, шаблю і соколину шапку. Один тільки раз спробував не одягнути таку шапку його антецесор[2] Аадиль-Гірей – і його кістки орли порозносили по найвищих кручах Понтійських гір, – над ним звершився грізний закон Фатіха. Селім-Гірей любив Порту і ненавидів її. Вона дала йому владу, але скувала волю й поставила за його спиною на чати смерть. Він ненавидів султана і любив великого візира. Кепрюлю-заде Гірей зобов’язаний усім. Втративши батька, гнаний ханськими псами, багато років ховався у горах Черкесії та Румелії, аж поки про те не довідався Кепрюлю й наказав привезти молодого агу Селіма до себе. Селім їхав під шибеницю, а опинився під ханським бунчуком.
Думка про цей похід зродилася не в Гіреєвій голові. Однак хан відає гаразд, що за невдачу доведеться розплачуватись йому, і, либонь, тоді з ним поведуть бесіди не султан і Кепрюлю, а райські гурії. Проте, здається, невдача загубила їхній слід. На початку зими Селім-Гірей бігав швидким сандалом під чорними вітрилами в Адріанополь до Високого Стремена, й там вони разом з Кепрюлю промацали очима розуму всі можливі несподіванки. Вони таки скинуть проклятих гяурів козаків з просторів всесвіту й одкриють собі шлях до тих країв. Мудрий, вельми мудрий Кепрюлю-заде: він намислив видушити шершнів у їхньому гнізді. Нинішній візир уміє робити велике з малого: маленькі, поховані по кишенях правовірних акче спливаються докупи й утворюють велику державну казну, несміливі думки і думочки сплітаються докупи й стають великою державною мислю. Багато в нього мудрих радників, і тепер ось один з них, паша Сулейман Кегай, радник особливої ради при султанові – куббе-алти, – вилеліяв чорну квітку смерті гяурам-козакам. «Там, де не пробіжить ведмідь, пробіжить лисиця», – вже давно твердить він. Ведмедеві, щоправда, не вдалося пробігти, він загруз під Ладижином. Й тоді вдалися до лисиці. Бо ж повелитель правовірних наказав винищити запорозьке кодло будь-якою ціною.
Мудрий радник Сулейман Кегай вивідав, що першого січня всі козаки збираються докупи, другого – обирають нову старшину й тоді п’ють чорно. Кепрюлю, зачувши те, сказав: «Це день, посланий нам Аллахом. Треба непомітно,
