уже Соломон порядно та й думає поїхати в гості до цариці. Вибрав такий час, що царя не було вдома, нарядився купцем та й їде до цариці.
Приїжджає, показує товари, але, мабуть, він сам цариці подобався, бо щойно тілько покаже, все то цариці до сподоби. Ото вона й питає:
– А що хочеш, купче молодий, за тії товари?
– Та нічого, царице, – каже купець, – хіба дівчину на нічку.
– Добре, купчику! – каже цариця. – Зоставайся ж ночувати!
Ото спить собі купець на царській перині, а цариця й посилає йому дівчину. Купець оглянув, відсилає назад та й каже:
– Велика!
Цариця посилає другу, купець подивився і ту відсилає: каже, що маленька. От цариця йде сама та й лягає коло нього. Догадався купець, кладе руку на груди та й говорить:
– Се тії дуди, що я в нії грав! – Потім на природу, та й промовив: – А се тії брами, що я ними виходив!
Більше для Соломона не треба було нічого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стіні: «Правда, що жіночий розум не варт і жмені клоччя, коли рідная мати з своїм сином спала».
Написав – та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар, прочитав та й пізнав, що то вже Соломонова справа, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всім світі і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слути того плуга, возили та й возили, ніхто не цінив менше тисячі червоних. Ото вже вони повертаються додому, аж здибують пастуха, пастух сидить собі та й жвакує хліб. От вони його насмішки й запитали:
– Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?
А парубок устав, подивився на того плуга та й каже:
– Гнівайтесь не гнівайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде ні краплі дощу, то він не варт і цього куска хліба, що я доїдаю!
Записали вони і сеє та й поїхали додому.
Цар їх і питає:
– А що, люди: як там цінили мого плуга?
– Та всі добре, Богу дякувати! Їден тілько, – кажуть, – убогий пастух не цінив його і за кавалок хліба, як тілько в маю дощу не буде.
– Правду ж він казав, добрії люди, і то не пастух: то син мій, Соломон… Шукайте його!
Пішли слуги шукати – шукали, шукали та й не знайшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людей з цілого світу. Ото й позбирались люде, посідали за столи, страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кожного ложка на два локті.
Сидять гості над тою стравою та й куняють. Вже й цареві докучило дивитися на них, і пішов він на часок до цариці, аж показався Соломон:
– А чом, – каже, – люде, не їсте?
– Та як же ж тут їсти, – заговорили люди, – коли ложки такії прокляті?
– То годуйтесь, як діти, ложками через стіл!
Послухали люди та й стали годуватись. Приходить цар, – усі їдять. Розпитався, – йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, – але його поминай як звали!
