легітимно обраними представниками народу, які представляють і висловлюють священну волю народу в усій його повноті.
Як показали сучасні українські дослідники, саме на цих засадничих принципах і розвивалася більша частина територій, які утворюють сучасну Україну. На відміну від сучасної практики, державотворення аж до початку XX ст. (окрім московського, більшовицького, українського 1917—1920 рр. та після 1991 р.) ґрунтувалося на правових підходах і, що принципово важливо, прискіпливо враховувало правовий історичний досвід населення того чи іншого державного утворення.
Документальний масив, повернутий до наукового обігу після 1991 р., а це практично весь основний обсяг письмових артефактів, дозволяє, у принципі, скласти цілісне уявлення про суть, особливості та істотні відмінності політико-правових процесів, які відбувалися на землях, які згодом утворили сучасну Україну. Тим не менше – принаймні так видається автору даної розвідки, – такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.
На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.
І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична
Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.
