фундаментальної монографії, член-кореспондент НАНУ Ю. Левенець, справедливо наголошує: для розуміння впливу М. Грушевського на сучасний йому політичний процес необхідно проаналізувати ключові для політичних поглядів голови УЦР терміни «нарід», «держава», «герой в історії». «Справа в тому, – слушно зауважує Ю. Левенець, – що ці терміни взяті з різних систем, які в основному неспівмірні. «Нарід» у Грушевського – це поняття метафізики романтичного періоду, а його «держава» – це анархістсько-соціалістичний термін Прудона – Драгоманов а. <…> При цьому, вказує далі Ю. Левенець, – «нарід» не є ясною, чітко визначеною дефініцією, а ідея «селянськості» України, як одинокого (підкреслено нами. – Д. Я.) носія ідеї «народу»», запозичена Грушевським у М. Драгоманова. Ідучи за останнім, а також за М. Костомаровим, майбутній лідер «Української революції» негативно ставився до держави, яка для нього була «швидше злом, ніж позитивним фактором», а його, Грушевського, ідея автономії спиралася на етнічний принцип, а не на принципи історико-економічного регіоналізму (що його сповідував Драгоманов)[14]. Неявно висновки, які випливають із цитованої тези, узгоджуються з системотвірним висновком іншого дослідника: «для сучасного етапу розвитку української історичної науки продовжує бути актуальним переосмислення історичних концепцій таких велетнів наукового знання і національного духу, як Михайло Грушевський та В’ячеслав Липинський»[15]. Це, в свою чергу, підкреслює справедливість оцінок польських колег, які ще на початку 20-х років XX ст. вказували на очевидні системні огріхи в історичній концепції Грушевського: «недоречність уживання етноніма «українці» в контексті дослідження давньоруських часів, <…> надмір негативізму в оцінці польсько-українських стосунків, героїзація козаччини тощо».[16]
Ці та інші твердження М. Грушевського, сформульовані на підставі відомих на той час фактів, попри запровадження у науковий обіг принципово нових інформаційних обсягів, до сьогодні живуть і квітнуть у вітчизняному суспільствознавстві, відкидаючи, ігноруючи тисячолітній інтелектуальний спадок нашого народу. Ось яскравий приклад: «Конституційні ідеї в класичному розумінні фактично присутні в українській політичній та правовій думці, починаючи з середини XIX ст.». Автор цитованого дослідження розпочинає відлік національного конституціоналізму зі Зборівської угоди 1649 р., Переяславських статей 1654 р., Гадяцького договору Івана Виговського 1658 р., Коломацьких статей І. Мазепи 1687 р., «Правового укладу та Конституції відносно прав та вольностей Війська Запорізького» 1710 р. (т. зв. конституції П. Орлика, яку мовляв, треба вважати «першим конституційним актом в Україні») та інших «своєрідних актів передконституційного характеру». Очевидно, таке твердження було би коректним у випадку, якби ніхто ніколи і не чув і не знав про існування «Руської правди» або, скажімо, Статутів Великого князівства Литовського та інших
Україна: політична історія… – С 35, 37.
