і праві – П. Христюк обрав центристські позиції і увійшов до «Центральної фракції українських соціал-революціонерів», яка наприкінці січня 1919 р. оформилась в самостійну партію УПСР (центральної течії), а в квітні того ж року повернулась до старої назви – УПСР. Після падіння режиму гетьмана есери центру стали однією з партій Директорії УНР, а П. Христюк займав в уряді посаду товариша (тобто заступника) міністра внутрішніх справ. Це була остання державна посада Павла Оникійовича в Україні: того ж 1919 р. він емігрував до Австрії, де увійшов до «Закордонної делегації УПСР» (разом з М. Грушевським, М. Шрагом, М. Чечелем та ін.). Він був співредактором журналу «Борітеся – поборете» (1920—1922 pp.), входив до «Спілки українських письменників і журналістів» у Відні.
Та, мабуть, найбільшою мірою з моменту еміграції П. Христюка захоплює план підготовки праці з історії Української революції. Власне, він накидав перші її сторінки ще в Кам'янці, коли працював в українському уряді І. Мазепи.
Очевидно, додаткового стимулу додала близькість до М. Грушевського, який міг своїм подвижництвом захопити будь-кого. До того ж виникали і сприятливі організаційно-технічні можливості. Створений клопотаннями М. Грушевського на кошти української еміграції Український соціологічний інститут розпочав низку цікавих дослідницьких програм, і можна було розраховувати на його активне сприяння у виданні майбутньої книги.
Та найголовніше полягало в тому, що Павло Оникійович сам прагнув якомога ретельніше і ґрунтовніше відтворити, осмислити все пережите останніми роками, зробити з досвіду належні висновки, винести уроки.
Успіху нелегкої справи значною мірою сприяло те, що ще починаючи з обов'язків генерального писаря П. Христюк виробив чи ж то особливий смак, чи ж просто якусь дисципліну щонайсерйознішого ставлення до документів. І коли він почав працю над історією Української революції, він понад усе цінував вагу саме документального аргументу.
Можливо, позначилось і те, що почали вже видаватись перші мемуарні твори, в яких значна доля суб'єктивізму і домислів спотворювали картину реальної дійсності, не могли претендувати на скільки-небудь наукове осмислення, прояснення історії одного з найскладніших періодів у долі українського народу.
Мабуть, не можна виключити і доброчинного впливу М. Грушевського, який сам строго дотримувався принципів наукового дослідження і рекомендував такий же «академічний» підхід своїм соратникам і учням: спочатку як можна найповніше нагромадження фактичного, документального матеріалу, а потім – його аналіз, осмислення, і лише нарешті, як підсумок, – написання суто історичних праць.
Так чи інакше, але свою книгу, що склала чотири томи, П. О. Христюк створював як наполовину звіт документів, а на другу половину – як їх інтерпретацію, тлумачення, роз'яснення, узагальнення. Це відчувається навіть у назві твору – «Замітки і матеріали до історії Української революції», яка уособлювала,
