поверну, ви будете належати вже не мені, а надпоручикові Лукашу. Мені дуже прикро…
– Сто крон я ще маю, – сказав Швейк, – можу вам позичити.
– Давайте сюди, – пожвавішав фельдкурат. – Я зараз занесу їх Лукашеві. Мені так не хочеться з вами розставатись.
Лукаш дуже здивувався, коли знову побачив фельдкурата.
– Прийшов віддати тобі борг, – сказав фельдкурат, переможно поглядаючи на всіх, – киньте і мені карту.
– Ва-банк! – вигукнув фельдкурат, коли підійшла його черга. – Лише однісіньке очко перебрав! Знову ва-банк, – сказав він, коли починали наступний хід, – ва-банк! Всліпу!
– Двадцять, – заявив банківник.
– Я всього-на-всього маю дев’ятнадцять, – тихо озвався фельдкурат, віддаючи в банк останніх сорок крон із тієї сотні, яку позичав йому Швейк, аби відкупитися від нового рабства.
Повертаючись додому, фельдкурат був переконаний, що всьому вже кінець, що Швейка ніщо не зможе врятувати. Йому, мовляв, уже самою долею призначено служити у надпоручика Лукаша.
Коли Швейк йому відчинив, фельдкурат сказав:
– Все марно, Швейку, проти долі нічого не вдієш. Програв я і вас, і тих ваших сто крон. Я робив усе що міг, але доля сильніша. Вона кинула вас у пазури надпоручика Лукаша, і настане хвилина, коли ми змушені будемо розлучитись.
– А в банку багато було? – спокійно спитав Швейк. – Чи, може, вам не щастило першому починати гру? Погана справа, коли карта не йде, але часом буває ще гірше, коли вже й занадто щастить. У Здеразі жив один бляхар Вейвода. Він любив грати в «мар’яж» в одному шинку за «Столітньою кав’ярнею». Раз якось чорт його спокусив сказати: «А чи не перекинутись нам в «очко» по п’ять крейцарів?» Ну й почали грати в це п’ятачкове «очко». Він банкував. Усі програвали, й нарешті в банку набралася десятка. Старий Вейвода хотів, щоб і хтось інший хоч раз виграв, і без упину примовляв: «Маленька, погана, додому». Ви не можете собі уявити, як йому не щастило. Маленька, погана не йшла, та й годі. Банк виріс аж до сотні. З гравців ніхто не мав стільки, аби йти ва-банк. А з Вейводи аж піт струменів. Тільки й було чути: «Маленька, погана, додому». Картярі ставили по п’ятірці й увесь час продували. Один майстер сажотрусів так розсердився, що пішов додому по гроші, і коли в банку було вже понад півтори сотні, вдарив по ньому. Вейвода хотів позбутися того банку і, як пізніше говорив, збирався прикупити навіть до тридцяти, аби тільки не виграти, а замість цього дістав два тузи. Він удав, що нічого не має, і навмисне каже: «В мене шістнадцять». А той сажотрус мав ледве п’ятнадцять. Ну, хіба це не кара Божа! Старий Вейвода аж зблід, нещасний, а навколо почали лаятись і шепотіти один одному на вухо, що він шахрує і буцімто його раз уже віддухопелили за шулерство, хоч це був найчесніший гравець. А в банк сипались крона за кроною. Там уже було п’ятсот. Тоді й шинкар не витримав. У нього саме були заготовлені гроші для пивзаводу, він узяв їх і підсів до гри. І відразу ж двічі програв по сто крон, а потім заплющив очі, обкрутився на щастя на стільці навколо себе й заявив, що йде ва-банк. «Граємо, –
