близенько, хапає за руки, заглядає в вiчi)
Вже й розгнiвився?
(Лукаво).
А я щось знаю, любчику, хороший душогубчику!
(Тихо смiється, вiн бентежиться).
Де ти барився?
Ти водяну царiвну змiняв на мельникiвну!
Зимовi – довгi ночi, а в дiвки гарнi очi, – недарма паничi
їй носять дукачi!
(Свариться пальцем на нього i дрiбно смiється).
Добре я бачу твою ледачу вдачу, та я тобi пробачу, бо я ж тебе люблю!
(З жартiвливим пафосом).
На цiлу довгу мить тобi я буду вiрна, хвилину буду я ласкава i покiрна, а зраду потоплю!
Вода ж не держить слiду вiд рана до обiду, так як твоя люба або моя журба!
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(поривчасто простягає їй обидвi руки)
Ну, мир миром!
Поплинем понад виром!
Р у с а л к а
(береться з ним за руки i прудко кружляє)
На виру-вирочку, на жовтому пiсочку, в перловому вiночку зав'юся у таночку!
Ух! Ух!
Ухкають, бризкають, плещуть. Вода б'ється в береги, аж осока шумить, i пташки зграями зриваються з очеретiв.
В о д я н и к
(Виринає посеред озера. Вiн древнiй сивий дiд, довге волосся i довга бiла борода всумiш з баговинням звисають аж по пояс. Шати на ньому – барви мулу, на головi корона iз скойок. Голос глухий, але дужий).
Хто тут бентежить нашi тихi води?
Русалка з своєю парою спиняються i кидаються врозтiч.
Стидайся, дочко! Водянiй царiвнi танки заводити з чужинцем?! Сором!
Р у с а л к а
Вiн, батьку, не чужий. Ти не пiзнав?
Се ж «Той, що греблi рве»!
В о д я н и к
Та знаю, знаю!
Нерiдний вiн, хоч водяного роду.
Зрадлива i лукава в нього вдача.
Навеснi вiн нуртує, грає, рве, зриває з озера вiнок розкiшний, що цiлий рiк викохують русалки, лякає птицю мудру, сторожку, вербi-вдовицi корiнь пiдриває i бiдним сиротятам-потерчатам каганчики водою заливає, псує мої рiвненькi береги i старощам моїм спокiй руйнує.
А влiтку де вiн? Де тодi гасає, коли жадiбне сонце воду п'є iз келиха мого, мов гриф неситий, коли вiд спраги никне очерет, зоставшися на березi сухому, коли, вмираючи, лiлеї клонять до теплої води голiвки в'ялi?
Де вiн тодi?
Пiд час сеї мови «Той, що греблi рве» нишком киває Русалцi, ваблячи її втекти з ним по лiсовому струмку.
«Т о й, щ о г р е б л i р в е»
(з укритою насмiшкою)
Тодi я в морi, дiду.
Мене на помiч кличе Океан, щоб не спило i в нього чашу сонце.
Як цар морський покличе – треба слухать.
На те є служба, – сам здоровий знаєш.
В о д я н и к
Еге ж, тодi ти в морi… А менi, якби не помагав мiй друг одвiчний, мiй щирий приятель осiннiй дощик, прийшлось би згинуть з парою!
«Той, що греблi рве» незамiтно ховається в воду.
Р
