акомпанементом, котрий він собі підбирав. Нарешті він вводив мене в круг своїх нинішніх інтересів, своїх шкільних справ і планів. Він вкладав в них всього себе. Се був взагалі тип українського робітника, у котрого в крові культ роботи – не для збагачення, не для кар’єри, а для роботи самої. Що б він не робив, він робив з любов’ю, з смаком, основно, систематично, доводячи кожну роботу до кінця. Кидати що-небудь недокінчене серед дороги, робити абияк, здаваючи на інших, було йому органічно противно. В роботі він знаходив свою утіху, поезія праці захоплювала його».
Михайло приймав близько до серця службові заняття й інтереси батька. «Се було найбільш живе, до чого я міг в тім часі приліпитись, – писав він. – Я виростав, що називається, цікавою дитиною, а тим часом не мав в тих роках ні дитячої компанії, ні того могутнього елементу, яким повинна бути в нормальнім житті дитини природа. Що більше – я не мав навіть цікавої лектури, ні яких-небудь розривок, вроді гулянок, театру, цирку, як то буває у інших дітей».
Дома у бібліотеці, крім різної педагогічної літератури, якою Михайло не цікавився, був один том творів Карамзіна, «Історія літератури» Галахова, «Енеїда» Вергілія в поганім перекладі Соснецького, книжка про Крим, другий том «Фрегата “Паллади”» Гончарова і три томи Гоголя, які Михайло читав і перечитував безкінечно.
Він гарно вчився. Пізніше М. С. Грушевський напише: «Я вчивсь дуже пильно і затратив масу даремної й непотрібної праці на вчення речей непотрібних і не навчивсь того, чого міг би навчитись, – наприклад, нових мов, в котрих я так і зіставсь чоловіком тупим (мабуть-таки, з природи не мав здібності до уживання мов практично – хоч граматично виучував їх добре, і старі й нові). В своє вчення я вкладав той ригоризм обов’язку, що я одідичив від своїх батьків – прикладав навіть багато зайвої праці, навіть мучив себе свідомо наукою, з тою неурівноваженістю, з нахилом до певного самомучення, котрим я завсіди визначався».
Звернемо увагу на те місце в автобіографії, де Грушевський писав: «Виростав на Кавказі… зрідка звідуючи Україну». Куди саме приїздив Грушевський?
У 1988 році в журналі «Київ» побачили світ «Спогади» Грушевського, де йшлося про його дитинство в Сестринівці, невеличкому селі, що на Вінниччині.
У Сестринівці жив дід Михайла Сергійовича – Захарій Опоков, який був священиком. У селі його добре пам’ятали. Дід Грушевського мав безліч нагород: два ордени Святої Анни, бронзовий хрест і пам’ятну медаль Кримської війни 1853—1856 рр., золотий наперсний хрест, орден Святого рівноапостольного Володимира. Надзвичайним фактом є те, що священикові Захарію Опокову свого часу було подаровано дворянство. Юний Грушевський вважав дідуся своїм духовним наставником, поважав його і неодноразово приїжджав до нього в Сестринівку сповідуватися.
У Сестринівці збереглися унікальні документи, наприклад метрична книга місцевої Святопокровської церкви. У ній є запис про те, що 1887 року
