погляди на обов'язки батьків і дітей дуже різняться від наших[29]. Оскільки поєднання самця з самицею базується на великому природному законі розмноження та продовження роду, то ліліпути гадають, що чоловіки з'єднуються з жінками, як і інші тварини, саме з цих мотивів і що на природному ж принципі побудована і їхня любов до своїх малят. Із цих міркувань вони не дозволяють, аби дитина вважала себе зобов'язаною батькові за те, що він дав їй життя, або матері за те, що та породила її на світ, бо, по-перше, життя людське, в якому стільки злиднів, зовсім не благо само по собі, а по-друге, кохаючись, батьки дбали зовсім не про їхнє щастя. З таких та інших міркувань, ліліпути вважають, що батькам менше, ніж будь-кому іншому, слід довіряти виховання їхніх дітей, і в кожному місті є державні дитячі будинки, куди всі батьки, крім селян та робітників, мусять віддавати на виховання та навчання своїх нащадків обох статей, як тільки вони досягнуть двадцятимісячного віку, коли в них, гадають ліліпути, з'являються певні зачатки слухняності. Ці школи бувають різних типів, залежно від стану батьків, окремі для хлопців та дівчат. Учителі там дуже досвідчені й готують дітей до життя, відповідно до становища їхніх батьків та їхніх власних здібностей і нахилів. Спершу я скажу дещо про будинки для хлопців, а тоді – для дівчат.
У хлоп'ячих будинках для синів вельмож і значних дворян – поважні та вчені педагоги з багатьма помічниками. Дітей там одягають і годують дуже просто, прищеплюючи їм принципи честі, законності, сміливості, скромності, милосердя, віри в бога та патріотизму. Крім короткого часу на їжу та сон і двох годин на розваги, присвячуваних фізичним вправам, діти завжди мають якусь справу. До чотирьох років їх одягають спеціальні доглядачі, а старші вихованці, хоч якого б хорошого роду вони не були, мусять одягатися самі. Жінки-доглядачки, не молодші, як на наш вік, за 50 років, виконують лише чорну роботу. Розмовляти з прислугою вихованцям заборонено, і все своє дозвілля діти проводять, збираючись у більші чи менші групи, завжди в присутності вчителя або його помічників, і це рятує їх од ранніх шкідливих вражень, од розпусти та пороків, що так псує наших дітей. Батьки можуть бачити своїх дітей тільки двічі на рік, щоразу не більше години. Цілувати дітей дозволяють лише при побаченні та при прощанні, а вчитель, який завжди буває тут же, стежить за тим, аби дітям нічого не шептали, не вживали ніяких пестливих слів і не приносили іграшок, ласощів тощо.
Якщо родина не платить вчасно за пансіон і за навчання, належні гроші стягають з неї імператорські службовці.
На такий самий зразок улаштовано й будинки для синів звичайних дворян, купців і ремісників; тільки діти, що їм судилося бути ремісниками, починаючи з одинадцяти років, вивчають своє ремество, а діти осіб хорошого роду здобувають загальну освіту до п'ятнадцяти років, що відповідає нашим двадцяти одному; але останні три роки з ними поводяться вже не так суворо.
Система виховання в дівочих будинках дуже подібна до тієї, що
