алеї. Захекані, з почервонілими й усміхненими лицями, вони мчали у вихорі так, що аж сукні й фалди сюртуків розліталися в боки; дедалі гучніше ревли тромбони, темп прискорювався; за середньовічною монастирською огорожею почувся тріск; то розривалися ракети; закружеляли сонця; смарагдове сяйво бенгальських вогнів на одну хвилину освітило сад, і при згасанні останньої ракети натовп глибоко зітхнув.
Розходилися повільно. В повітрі плавала хмарка порохового диму. Фредерік і Делор'є крок за кроком посувалися в юрбі, як раптом перед ними постало видовище: Мартінон допоминався здачі біля вішалки, де зберігалися парасольки; він супроводив якусь років п'ятдесяти, негарну, пишно зодягнену даму, представницю невідомо якого суспільного прошарку.
– Цей жевжик, – сказав Делор'є, – не такий собі простак, як можна гадати. А де ж Сізі?
Дюссардьє показав на шиночок, в якому вони побачили нащадка лицарів за чашею пуншу в товаристві рожевого капелюшика.
Юссоне, що кудись був зник хвилин п'ять тому, з'явився знову.
Молода дівчина, яка спиралась на його руку, голосно називала його «мій котик».
– Ну, годі! – осмикнув він дівчину. – Перестань! Непристойно на людях! Краще називай мене віконтом! Це буде вишукано, як за Людовіка Тринадцятого, за часів, коли ходили в м'яких чоботях, це мені до вподоби. Так, мої любі, ось моя давня пасія! Миле дівча, правда ж?
Він узяв її за підборіддя.
– Привітай цих панів! Це сини перів Франції! Я вожу з ними знайомство, щоб мене призначили послом!
– Який ви жартівник! – зітхнула мадмуазель Ватназ.
Вона попросила Дюссардьє провести її додому.
Арну подивився їй услід, потім повернувся до Фредеріка:
– Подобається вам ця Ватназ? Зрештою, ви в таких ділах невідверті! Гадаю, ви приховуєте свої захоплення?
Фредерік, геть побліднувши, став присягатися, що нічого не приховує.
– Таж невідомо, чи маєте ви коханку, – провадив Арну.
Фредерікові хотілося назвати наздогад абияке ім'я. Та все це могли переповісти їй. Він одказав, що справді в нього немає коханки.
Торговець покартав його за це.
– Сьогодні ввечері вам трапилася добра нагода! Кожен вертається звідціля з жінкою. Чому ж ви не зробили, як інші?
– А ви? – сказав Фредерік, не стерпівши такого чіпляння.
– О! Я, мій любий! Тут є різниця! Я ж вертаюся до власної жінки!
Він покликав кабріолет і зник.
Приятелі подалися пішки. Віяв східний вітерець. Обидва мовчали. Делор'є шкодував, що не «блиснув» перед видавцем журналу, а Фредерік поринув у тугу. Нарешті він зауважив, що бал видався йому безглуздим.
– А хто винен? Якби ж ти не покидав нас для свого Арну!
– Ет! Усе, що б я не затіяв, було б зовсім ні до чого!
Але в клерка були свої теорії. Щоб чогось домогтися, досить лише сильно захотіти.
– Однак
