«Пеквод» і повільно йшли по пристані, кожен думаючи про своє, коли якийсь незнайомий звернувся до нас із цими словами, заступивши нам дорогу і тицяючи своїм гладким вказівним пальцем у бік корпусу тепер уже нашого корабля. Цей чоловік був удягнений у старезний вицвілий бушлат і залатані штани, а його шию прикрашав клапоть чорної хустки. Віспа протекла по його обличчю у всіх можливих напрямах, і тепер воно нагадувало звивисте русло висохлої річки.
– Ви найнялися туди? – повторив він своє запитання.
– Певне, ви маєте на увазі корабель «Пеквод»? – перепитав я, намагаючись виграти трохи часу, щоб краще до нього придивитися.
– О, так, «Пеквод», отой корабель, – підтвердив він, відвівши руку назад, а потім рвучко викинувши її перед собою, так що витягнутий палець устромився в ціль, наче багнет.
– Так, – відповів я, – ми щойно підписали там папери.
– А чи йдеться в тих паперах щось про ваші душі?
– Про що?
– Еге, то у вас їх, мабуть, немає, – швидко проказав він. – Зрештою, це не так важливо. Я знаю багатьох, у кого немає душі, їм просто пощастило. Душа – це п'яте колесо до воза.
– Що ти таке верзеш, друже? – здивувався я.
– А ось у нього є надлишок, якого вистачить, щоб відшкодувати нестачу в усіх інших, – несподівано мовив незнайомий, зробивши особливий тривожний наголос на слові «він».
– Ходімо, Квіквегу, – сказав я, – цей добродій, певно, звідкілясь утік. Він говорить про щось і про когось, чого ми з тобою не знаємо.
– Стривайте! – зупинив нас незнайомий. – Ви маєте рацію – адже ви ще не бачили старого Громовержця, скажіть – так чи ні?
– Хто це – старий Громовержець? – спитав я, збентежений урочистим виразом його божевільного тону.
– Капітан Ахаб.
– Що? Капітан нашого корабля? Капітан «Пекводу»?
– Так, багато хто з нас, старих моряків, називає його цим іменем. Ви ж його ще не бачили?
– Поки що ні. Кажуть, він був хворий, та вже видужує і невдовзі буде зовсім здоровий.
– Зовсім здоровий, еге, – повторив незнайомий із якимось зловтішним та болісним сміхом. – Капітан Ахаб буде здоровий тоді, коли буде здорова моя ліва рука, – не раніше, кажу вам!
– А що ви про нього знаєте?
– А що вам про нього розповіли?
– Майже нічого; я тільки чув, що він хороший китобій і хороший капітан для своїх матросів.
– Авжеж, усе це правда – і те й інше. Та коли він наказує, доводиться ворушитися. Хоч плач, хоч скач, та Ахаб скаже – як зав'яже. Але про те, що сталося з ним колись біля мису Горн, дуже давно, коли він три дні і три ночі пролежав, мов мертвий; про смертний бій з Іспанцем перед вівтарем у Санта – про все це ви нічого не чули? А про срібний кальян, у який він плюнув? І про те, як в останньому рейсі він утратив ліву ногу, як ішлося в пророцтві? Невже ви про все це нічого не чули – і ще багато про що? Та звісно, не
