він. Ну, ви займіться, будь ласка, кореспонденцією… Заждіть, ви не бачили на пристані Улафа?
Крап. Ні, пане консул. (Виходить до кабінету.)
Бернік (знову кинувши погляд на телеграму). Ризикувати життям вісімнадцяти чоловік – для цих панів нічого не значить.
Гільмар. Що ж, покликання моряка – боротися зі стихіями. Як це мусить лоскотати нерви, коли між тобою й пучиною тільки тонка дошка…
Бернік. Чи знайдеться у нас хоч один судновласник, який пішов би на таке? Ні одного, ні одного!.. (Побачивши Улафа.) Ну, хвалити Бога, цілий…
У садок вбігає з вулиці Улаф з вудкою в руці.
Улаф (ще з саду). Дядю Гільмаре, я був унизу і бачив пароплав.
Бернік. Ти знову був на пристані?
Улаф. Ні, тільки на човні. Уяви, дядечку, висадився цілий цирк з кіньми й звірятами. І страх скільки пасажирів!
Фру Руммель. Нарешті ми дочекались цирку!
Рерлун. Ми?… Я принаймні…
Фру Руммель. Ну, звичайно, не ми, а…
Д і н а. Мені б дуже хотілося подивитись цирк.
Улаф. І мені теж.
Гільмар. Дурненький! Ну, що там дивитись? Усе – лише дресировка. Інша річ, коли научос мчить крізь пампаси на своєму вогненному мустангу. Ну, та в таких жалюгідних містечках…
Улаф (термосить Марту за руку). Тьотю Марто, поглянь, поглянь – он де вони!
Фру Голт. їй-богу, вони!
Фру Люнгє. М-м, які противні!
Велика кількість пасажирів і натовп городян проходять вулицею.
Фру Руммель. Здається, страшенні блазні. Подивіться, фру Голт, на оцю, в сірому платті: тягне на спині саквояж!
Фру Голт. Подумайте! Начепила його на ручку парасольки! Мабуть, мадам директорша.
Фру Руммель. А ото либонь і сам директор… той, з бородою. Виглядає справжнім розбійником. Не дивись на нього, Гільдо!
Фру Голт. Іти теж, Нетто!
Улаф. Мамо, директор нам уклоняється!
Бернік. Що таке?
Бетті. Що ти кажеш, Улафе?
Фру Руммель. їй-богу, і ця жінка вклоняється!
Бернік. Це вже занадто!
Mарта (мимоволі скрикує). А!..
Бетті. Що з тобою, Марто?
Mарта. Нічого, мені тільки здалося…
Улаф (не тямлячи себе з радості). Дивіться, дивіться! Ось і всі інші з кіньми й звірятами, а онде й американці. Усі матроси з «Індіанки».
Чути «Янкі Дудл» під акомпанемент кларнета й барабана.
Гільмар (затикаючи вуха). Ух, ух, ух!
Рерлун. Я так міркую, чи не ретируватись нам трохи, добродійки? Це нас не обходить. Займемось знову нашою роботою.
Бетті. Чи не запнути завіси?
Рерлун. Так, так; я й сам подумав.
Дами сідають до столу. Рерлун зачиняє скляні двері на терасу і спускає завіси на цих дверях і на вікнах; у кімнаті стає напівтемно.
Улаф (заглядаючи за завісу). Мамо, директорська мадам умивається біля фонтана.
Бетті.
