повернути.
– Є у вас свідки? – спитав суддя.
– Ні, вони померли, але лишився широкий камінь, на якому відраховано срібло, і коли б ваша величність дозволили послати по цей камінь, я сподіваюся, що він буде свідчити про це; ми, я і єврей, лишимося тут, чекаючи, поки принесуть камінь; по камінь я пошлю коштом Сетока, мого господаря.
– Охоче, – відповів суддя.
І почав розглядати інші справи.
Наприкінці аудієнції суддя спитав у Задіґа:
– Ну що ж, вашого каменя ще нема?
Єврей, сміючись, відповів:
– Навіть якщо ваша величність залишиться тут до завтра, все одно каменя ще не буде: він більше як за шість миль звідси, й треба п'ятнадцять людей, щоб його зрушити з місця.
– Гаразд, – скрикнув Задіґ, – я ж говорив вам, що камінь принесе свідоцтво: раз цей чоловік знав, де він є, значить, він зізнався, що це на ньому відраховано гроші.
Спантеличений єврей мусив швидко в усьому зізнатися. Суддя постановив, щоб, доки він поверне п'ятсот унцій, його прив'язали до каменя і не давали пити і їсти. Гроші невдовзі було виплачено.
Відтоді Задіґ і камінь були в Аравії у великій славі.
Розділ одинадцятий
Вогнище
У захваті Сеток зробив з раба свого близького друга. Він не міг на нього гніватися, як колись цар Вавилона, а Задіґ був щасливий, що Сеток не має дружини. Він побачив, що його господар має природний нахил до добра, багато прямодушності, велику справедливість і добрий розум. Але Задіґа хвилювало, що той за старовинним звичаєм арабів обожнює небесні сили, тобто сонце, місяць і зірки. Кілька разів він дуже обережно говорив йому про це і нарешті сказав, що ці тіла заслуговують його пошани не більше, ніж якесь дерево чи скеля.
– Але, – сказав Сеток, – це ж вічні створіння, від яких ми маємо всі наші вигоди; вони відживляють природу, регулюють час, а до того ж вони такі далекі від нас, що не можна утриматися, щоб не шанувати їх.
– Ви маєте більше вигоди, – відповів Задіґ, – від хвиль Червоного моря, що переносять ваші торгові кораблі до Індії. Хіба вони не такі самі одвічні, як і зірки? І коли ви обожнюєте те, що далеко від вас, то чому б вам не обожнювати землю гангаридів,[88] що лежить на краю світу?
– Ні, – сказав Сеток, – зірки надто блискучі, щоб я не обожнював їх.
Коли настав вечір, Задіґ засвітив багато факелів під повіткою, де мали вони вечеряти з Сетоком; щойно його патрон увійшов, він упав навколішки перед цими восковими свічками й почав говорити їм:
– Вічні й блискучі світила, ласкаві будьте завжди до мене!
Виголосивши ці слова, він, не глянувши на Сетока, сів до столу.
– Що це ви робите? – спитав Сеток.
– Те, що й ви, – відповів Задіґ, – я обожнюю ці свічки й не звертаю уваги на їхнього і мого господаря.
Сеток зрозумів глибокий зміст цієї повчальної байки. Мудрість раба запала йому глибоко
