– відмовився, спробував – відмовився. До чого ж він прагнув?
Побувавши у Відні, ознайомившись з тим, як розвивається у ХХ столітті європейське мистецтво – театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура, Курбас по-інакшому подивився на театр «Руська бесіда». Він не те що розчарувався в ньому, але вразився тому вузькому творчому діапазону, в якому той перебував – соціально-психологічний театр у формах самого життя. У Відні Курбас зіткнувся з тим, що в Європі відбувається рішуче оновлення мистецтва. Живопис, музика, архітектура, театр бурхливо вступали у постреалістич-ний період свого розвитку – імпресіонізм, експресіонізм, конструктивізм, кубізм. Виявляється, існує інший, не кращий і не гірший, але у деяких суттєвих рисах відмінний від українського, театр. «Руська бесіда» – і Бургтеатр. Іван Біберович – і Йосиф Кайнц. Режисура Йосипа Стадника і Макса Рейнгардта. Театр Миколи Садовського – і… Нема з чим порівняти, нема кого протиставити.
Тепер варто, хоча б побіжно, зупинитися на тих процесах, які відбувалися в українському театральному житті на початку минулого століття. У 1904 році ініціативою Миколи Лисенка була організована музично-драматична школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навіть викладатиме у ній. Але потім – очевидно, невдоволений системою навчання у театральній школі – налагоджує навчання акторів і режисерів у власному театрі.
У Києві Курбас збагнув сутність конфліктної ситуації, що склалася між новою українською, ширше, між новою європейською драматургією і сценою. Він, звісно, знав про це і раніше. Імена Лесі Українки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грільпарцера, Ібсена були у театралів, як то кажуть, на слуху. У театрі Садовського він побачив, що корифей української сцени прагне рішуче розширити репертуарні кордони. Сценічне життя уперше побачили опери «Галька» Монюшка, «Сільська честь» Масканьї. Тут на театр чекав успіх.
Але побачив він і труднощі, з якими стикався кращий на ті часи український театр у постановці нової, так би мовити, посткорифей-ської української драматургії. Довгі переговори Миколи Садовського і Лесі Українки щодо постановки «Лісової пісні» і, зрештою, відмова від постановки. «Дон Жуана» Лесі Українки Садовський включив до репертуару театру, але відмовився ставити, запросивши до постановки російського режисера, а сам зіграв роль Командора. Без успіху йшла у Садовського одна з перших п’єс Винниченка «Блакитна троянда»… Курбас збагнув, що нова театральна естетика, пропонована українськими драматургами нової хвилі, та й новітня європейська драматургія не під силу кращому на той час українському театру, яким був театр Садовського, що вже казати про інші українські трупи. Це, власне, розумів і Садовський. Те, що нова українська драматургія потребує сцени, він розумів, як розумів і те, що актори старої творчої генерації не в змозі їх відтворити на сцені. Тобто в українському культурному середовищі до Курбаса не було режисера,
