в неї були гарні на вже забутий лад. – Старий чоловік в обвислих штанях на Бельведері. Він свистить; коли я дивлюся на нього, він кидає свистіти; відводжу погляд – знов починає; нарешті свистить уже й тоді, коли я не відводжу погляду. – Великий гарний ґудзик, гарно пришитий знизу на закарваші дівочої сукні. Сукня лежить також гарно, фалди погойдуються поверх американських чобіт. Як рідко мені вдається щось гарне, а ось цьому непомітному ґудзику і його неосвіченій кравчині вдалося. – Екскурсоводка дорогою до Бельведера, жваві очі, незалежно від того, про що саме вона розповідає, задоволено простежують її історію до самого кінця. – Рвучкі півоберти шиї міцної дівчини.
29 вересня. Щоденники Ґете. Людина, яка не пише щоденника, неправильно сприймає чужий щоденник. Коли така людина, скажімо, читає в щоденнику Ґете: «11.1.1797. Цілий день удома давав різноманітні розпорядження», то їй здається, що сама вона ще зроду не робила за день так мало.
Подорожні спостереження Ґете не такі, як нинішні, бо їх провадили з поштової карети й розвивалися вони простіше, адже місцевість змінювалася повільніше і спостерігати її було багато легше навіть людині, котра тієї місцевості не знала. Це були спокійні, просто-таки ландшафтні роздуми. Позаяк місцевість відкривалась очам подорожнього в кареті незайманою, в своєму первісному вигляді, до того ж путівці розтинають краєвид багато природніше, ніж залізничні колії, з якими їх можна порівняти, либонь, як річки з каналами, то споглядачеві не треба було докладати величезних зусиль, і він без особливого напруження міг дати лад своїм враженням. Тим-то миттєвих спостережень трапляється мало, здебільш вони стосуються лише інтер’єрів, де декотрі люди відразу й цілком розкриваються перед твоїми очима, як, наприклад, австрійські офіцери в Гайдельберзі, а ось оте місце про чоловіків у Візенгаймі, навпаки, нагадує швидше опис краєвиду – «вони були в синіх сурдутах і білих камізельках, оздоблених плетеними квітками» (цитую з пам’яті). Багато написано про Райнський водоспад у Шафгаузені, а посередині там великими літерами: «Навіяні ідеї».
Кабаре «Люцерна». Люція Кеніх виставляє фотознімки з давніми зачісками. Пом’яте обличчя. Часом їй щастить досягти чогось за допомогою задертого носа, знятих догори рук і повернених усіх пальців. – Обличчя, як ганчірка. Мімічні жарти Лонґена (художник Піттерман). Дійство, яке вочевидь не дає втіхи, але замислене, мабуть, усе ж таки не безутішним, а то його не можна було б провадити щовечора, надто через те, що навіть коли його вигадували, воно було таке невтішне, що не народилося жодної бодай сякої-такої схеми, яка дала б змогу уникнути досить частої появи всієї людини. Симпатичний стрибок клоуна через крісло в порожнечу бічних лаштунків. Усе це нагадує виставу в приватному товаристві, де з дружніх почуттів особливо плескають після важкого, незначного номера, щоб, з огляду на невдалий виступ, вдалими оплесками домогтися чогось гладенького, заокругленого. Співак Вашата. Такий нікудишній, що розгублюєшся вже від самого його вигляду. Та, позаяк чолов’яга він міцний, йому
