Оджо сказав:
– Доїдай хліб, дядьку, й пішли спати.
Однак дядько Нанкі не став їсти хліб. І спати теж не пішов, а сидів біля вогню і думав.
II. Кривий Чаклун
Зранку, коли почало світати, дядько Нанкі м’яко поклав руку на голову хлопчика й розбудив його.
– Ходімо! – сказав він.
Оджо став одягатися. Він надів блакитні шовкові панчохи, блакитні штани до колін із золотими пряжками, блакитну сорочку і блакитний сюртук із золотою тасьмою. Черевики в нього були з блакитної шкіри із загнутими гострими носами. Капелюх теж блакитний, загострений, з пласкими полями, прикрашеними маленькими золотими дзвіночками, які мелодійно дзвеніли, коли Оджо крокував. Так одягалися жителі Країни Жвакунів.
Схожий костюм носив і дядько Нанкі. Тільки замість черевиків на ногах у старого були чоботи з вилогами, а його сюртук був із широкими, розшитими золотом манжетами.
Хлопчик побачив, що дядько не чіпав хліба, і вирішив, що старий не голодний. Зате Оджо сильно зголоднів, тому розламав кусень навпіл, з’їв свою частку і запив її ковтком студеної води зі струмка. Дядько поклав свій хліб у кишеню сюртука, після чого ще раз повторив:
– Ходімо.
Оджо радів. Йому набридло жити в лісовій самоті, й він дуже хотів побачити білий світ і людей. У нього була давня мрія: як слід вивчити Країну Оз, до якої належали землі жвакунів.
Коли вони вийшли з будинку, дядько Нанкі просто зачинив двері на клямку і рушив стежкою. Він не боявся, що з їхнім будинком щось трапиться за їхньої відсутності, навіть якщо хтось забреде раптом у цей лісовий край.
Біля підніжжя гори, що відділяла Країну Жвакунів від Країни Лісовиків, стежка роздвоювалася. Дядько Нанкі пішов по тій, що вела до гори, і Оджо рушив за ним, не ставлячи зайвих запитань. Він зрозумів, що вона приведе їх до будинку Кривого Чаклуна, який був їхнім найближчим сусідом.
Увесь ранок вони йшли гірською стежкою, а в полудень присіли на поваленому дереві й доїли хліб. Потім знову вирушили в дорогу й години через дві побачили обійстя доктора Піпта.
У нього був великий будинок, теж круглий і пофарбований у блакитний колір, як робили це всі жвакуни. Навколо ріс розкішний сад з блакитними тістечковими та бубликовими деревами, з кущами, які давали чудові збиті вершки і блакитне масло. На городі подорожні побачили грядки з блакитною капустою, блакитною морквою і блакитним салатом, вельми апетитними на вигляд. Були там і грядки з шоколаду-карамелі.
До них вели вузенькі доріжки, посипані блакитним гравієм, а широка стежка вела до парадного входу в будинок. Він стояв на галявині, за якою починався похмурий густий ліс, що оточував обійстя з усіх боків.
Дядько Нанкі постукав у двері, і на порозі з’явилася приємна пухкенька жіночка, одягнена в усе блакитне. Вона усміхнулася гостям і мило привіталася.
– Ви, напевно, пані
