і адвокат С. Моркотун.
Масонські зв’язки вивели Петлюру на новий, елітарний рівень спілкування: тепер його можна було побачити в товаристві відомих професорів, адвокатів, публіцистів – «властителів дум». Професор Московського університету, академік філології Федір Корш напророчив Симонові «політичну славу», заявивши одного разу, що той, ні мало ні багато, «із породи вождів». У 1915 році Петлюра був мобілізований на військову службу й отримав добре оплачувану посаду – помічника головного інтенданта фронтових постачань продовольства від «Земгору» на Західному фронті. Симон оселився в Мінську на постійне проживання й викликав із Москви свою сім’ю.
Революція – непередбачувана стихія – ударила відразу, усією потужністю, не залишаючи іншого вибору й інших «ходів». Почавшись у лютому 1917-го, вона стала справжнім «карнавалом свободи». Усе починалося з усенародного підйому, єднання, свята, весни. На якийсь час люди перестали замислюватися про війну, нестатки, інфляцію, експлуатацію…
Події в Петербурзі: імператорове зречення престолу, формування Тимчасового уряду й нової адміністрації – цілковито захопили уяву Симона Петлюри. Він хотів бути там, де «робиться історія». У березні 1917-го солдати-українці Західного фронту обрали Петлюру главою Українського військового революційного комітету Західного фронту. Відтоді він їздить по фронтових частинах не тільки як чиновник «Земгору», але і як агітатор та пропагандист українського соціалізму. Як делегат від Західного фронту в травні 1917 року Симон бере участь у I Всеукраїнському військовому з’їзді, що відбувся у Києві.
Тоді ж, у березні 1917-го, у Києві повністю змінилася місцева влада. Старих державних чиновників усунули від керівництва, а вищою владою на Київщині став губернський комісар, представник Тимчасового уряду М. Суковкін, заступником якого був приятель Петлюри Дмитро Дорошенко. Крім того, політичну владу в Києві мав також і виконком громадських організацій – цивільний комітет із 12 представників різних установ.
Окрім цієї офіційної влади в Києві склалася група національної еліти (контреліти), яка висловила свої претензії на автономну владу в місті. 7 березня відбулися збори українських політичних і громадських організацій, де було проголошено про створення Центральної Ради – координаційного центру українських політичних і громадських організацій. Уже за два тижні після свого виникнення Центральна Рада стала заявляти свої права на управління Україною як автономною частиною «революційної Росії». Хоча головою Центральної Ради було вибрано прогресиста Михайла Грушевського, українські соціал-демократи змогли посісти в ній провідне місце.
Еліту Центральної Ради формували за політизованими ознаками «свідомих українців», що підміняли етнічне поняття «українець» політичними настановами. Володимир Винниченко писав, що «все українство» можна розділити на три групи: «малоросів», які повністю русифікувались
