Очі він мав водяні й сірі, навдивовижу позбавлені будь-якого виразу.
Згори почувся такий звук, ніби хтось там ударив по залізному ліжкові, а далі глухо й люто заричала якась велика звірина. Чоловік, що сидів біля мене, відразу ж заговорив.
Він повторив своє запитання:
– Як ви себе почуваєте?
Пригадую, я відповів, що почуваю себе добре. Я не міг тільки добрати, яким чином опинився тут. Певне, він прочитав це запитання з мого обличчя, бо я сам свого голосу не чув.
– Вас, уже безнадійного, підібрали в човні з «Леді Вейн». На борту човна була кров.
Цієї ж миті погляд мій зупинився на моїй руці. Вона була така худа, що скидалася на шкіряну торбу, в якій теліпаються кістки. Дивлячись на неї, я враз пригадав усе, що сталося в човні.
– Випийте оце, – сказав незнайомець, подаючи мені якусь холодну червону рідину, що смаком нагадувала кров. Я одразу відчув себе краще.
– Маєте щастя, – додав він, – що потрапили на судно, де є лікар. – Мова у нього була якась булькотлива, з помітною шепелявістю.
– А що це за судно? – повільно запитав я охриплим від довгої мовчанки голосом.
– Це невеличка торговельна шхуна, що йде з Аріки до Кальяо. Звідки вона взагалі взялася – я не допитувався. Певно, що з країни вроджених йолопів, не інакше! А сам я – пасажир із Аріки. Той дурень, що володіє судном, – він же й капітан, на ймення Девіс, – загубив свої капітанські права, чи щось таке. З усіх безглуздих наймень він не спромігся вибрати своєму суднові нічого ліпшого від «Іпекакуа-ни». Проте, коли море спокійне, ця лушпайка йде не так-то й погано.
Раптом згори знову долинув якийсь шум – гарчання тварини разом із людським голосом. Потім хтось вигукнув: «Нема погибелі на цього бовдура!» – і все затихло.
– Ви були за крок від смерті, – провадив мій співрозмовник. – Вам би таки й настав кінець, якби я не вприснув дечого. Відчуваєте біль в руках? Це від ін’єкції. Ви майже тридцять годин лежали непритомний.
Я впав у важку задуму, коли це думки мої перервав гавкіт собак.
– Чи не можна б чогось попоїсти? – запитав я.
– Можете дякувати мені, – відповів незнайомець. – Я вже звелів підсмажити вам баранини.
– Ото гаразд, – сказав я. – Я охоче поїм.
– Так, але… – Хвилину повагавшись, він додав: – Але мені цікаво дізнатися, яким же це чином ви опинилися в човні один?
Мені видалося, що в очах у нього промайнула тінь підозри.
– Оте ще мені кляте гавкання! – раптом вигукнув він і миттю вискочив із каюти.
Я чув, як він сердито сперечався з кимось, а той відповідав йому щось незрозуміле. Здається, там дійшло аж до бійки, хоча я не певен, що мій слух не підводить мене. Нагримавши по тому ще й на собак, мій співбесідник повернувся до каюти.
– Отже, – промовив він
