баркас. Я ж був занадто кволий після тривалого голодування, – а тут ще й сонце пекло мою неприкриту голову, – тому й не пропонував їм своєї допомоги.
Невдовзі старий із сивою чуприною неначе згадав про мою присутність і підійшов до мене.
– У вас такий вигляд, – промовив він, – ніби ви забули поснідати.
Його чорні очиці поблискували з-під похмурих брів.
– Я мушу за це перепросити. Тепер ви наш гість, і ми маємо опікуватися вами, дарма що ви непроханий гість.
Він глянув мені просто в вічі.
– Монтгомері каже, що ви – людина освічена, містере Прендіку. Він сказав, що ви цікавитесь науками. Чи не можна дізнатись, якими саме?
Я розповів йому, що кілька років навчався в Королівському коледжі й провадив деякі біологічні дослідження під керівництвом Гекслі. Почувши це, він трохи підвів брови.
– Це дещо змінює справу, містере Прендіку, – зауважив старий із відтінком пошани в голосі. – Як це не дивно, але ми теж біологи. Тут у нас свого роду біологічна станція. – Його погляд упав на людей у білому, що на котках котили до загорожі клітку з пумою. – Ми біологи, принаймні я й Монтгомері, – додав він. – Коли вам трапиться нагода покинути нас – невідомо. Наш острів не на узвичаєному шляху кораблів. Нам випадає бачити їх не частіше, як раз на рік.
Він зненацька облишив мене, поминув тих, що тягли пуму, піднявся схилом і ввійшов до загорожі. Двоє людей залишилось із Монтгомері, вкладаючи вантаж на низенький візок. Лама була ще на баркасі разом із кролячими клітками. На березі хорти рвалися з ланцюгів. Коли на візок наклали десь із тонну вантажу, всі троє потягли його слідом за пумою. Далі Монтгомері відділився од них і, повернувшись до мене, простяг руку.
– Щодо мене, то я задоволений, – мовив він. – Той капітан справжній осел. Він би залляв вам сала за шкуру.
– Ви врятували мене вдруге, – відповів я.
– Це – як підійти до справи. Запевняю вас, що острів видасться вам із біса дивовижним. На вашому місці я доклав би всіх зусиль, щоб вибратися звідси, і якнайшвидше. Цей наш… – Монтгомері затнувся, ледве не прохопившись тим, що мав на думці. – Чи не були б ви ласкаві допомогти мені винести оцих кроликів?
Його поводження з кроликами дуже мене здивувало. Коли, залізши в воду, я допоміг йому винести одну з кролячих кліток і ми поставили її на берег, він одкрив дверцята і, нахиливши клітку, витрусив звірят на землю. Кролики покотилися один на одного рухливою безладною купою. Він плеснув у долоні, і вони відразу вистрибом розбіглися врізнобіч, їх було десь п’ятнадцять чи й двадцять.
– Живіть і розплоджуйтесь, друзі, – сказав Монтго-мері, – заселяйте острів. – І додав у мій бік: – Нам тут трохи бракувало м’яса.
У той час, коли я дивився, як розбігаються кролики, надійшов старий, несучи в руках пляшку коньяку й кілька сухарів.
– Оце вам
