У війни не жіноче обличчя. Светлана Алексиевич

      «Я досі пам’ятаю свого першого пораненого… Обличчя пам’ятаю… У нього був відкритий перелом середньої третини стегна. Уявляєте, стирчить кістка, осколкове поранення, все вивернуто. Та кістка… Я знала теоретично, що робити, але коли я до нього підповзла і ось це побачила, мені стало погано, мене занудило. І раптом чую: «Сестричко, попий водички». То мені той поранений каже. Жаліє. У мене та картина і тепер перед очима. Як він так сказав, я схаменулася: «Ох, думаю, бісова ти тургенєвська панночка! Людина гине, а її, ніжне створіння, бачте, занудило». Розгорнула індивідуальний пакет, затулила ним рану – і мені стало легше, і надала, як треба, допомогу.

      Переглядаю тепер стрічки про війну: медсестра на передовій, вона йде акуратненька, чистенька, не у ватяних штанях, а в спідничці, у неї пілоточка на гривці. Та неправда ж! Хіба ми подужали б витягнути пораненого, якби були такими… Не дуже в спідничці наповзаєш, коли самі чоловіки навколо. А правду казати, спідниці нам лише наприкінці війни видали, такі гарні. Тоді ж ми отримали і трикотаж спідній замість чоловічої білизни. Не знали, що робити з утіхи. Гімнастерки розстібали, щоб було помітно…»