афганка перед убитою дитиною і голосила. Так голосять, напевне, тільки поранені звірі.
Проїжджали повз убиті кишлаки, що схожі на переоране поле. Мертва глина нещодавнього людського житла була страшніша за темряву, з якої могли вистрелити.
У шпиталі я поклала плюшевого ведмедика на ліжко афганського хлопчика. Він узяв іграшку зубами і так бавився, посміхаючись, обох рук у нього не було. «Твої росіяни стріляли, – переклали мені слова його матері. – А в тебе є діти? Хто? Хлопчик чи дівчинка?» Я так і не зрозуміла, чим дужче були сповнені її слова – жахом чи про- щенням?
Розказують про жорстокість, з якою моджахеди розправляються з нашими полоненими. Схоже на середньовіччя. Тут і справді інший час, календарі показують чотирнадцяте століття.
У Лєрмонтова, у «Герої нашого часу», Максимич, оцінюючи дії горянина, котрий зарізав батька Бели, каже: «Звичайно, по-їхньому він цілком мав рацію», – хоча з точки зору росіянина – вчинок звірячий. Письменник уловив цю дивну російську рису – уміння стати на позицію іншого народу, побачити речі і «по-їхньому».
А тепер…
17 вересня
Щодня бачу, як людина котиться донизу. І рідко – вгору.
В Достоєвського Іван Карамазов зауважує: «Звір ніколи не може бути таким жорстоким, як людина, таким артистично, таким художньо жорстоким».
Так, я підозрюю: ми не хочемо про це чути, не хочемо цього знати. Але на кожній війні, хто б не вів її та в ім’я чого б не вів – Юлій Цезар чи Йосип Сталін, – люди вбивають одне одного. Це вбивство, але про це в нас не прийнято замислюватись. Навіть чомусь у школах ми говоримо не про патріотичне, а про військово-патріотичне виховання. Хоча чому я дивуюсь? Усе зрозуміло – військовий соціалізм, військова країна, військове мислення.
Не можна так випробовувати людину. Людина не витримує таких випробувань. У медицині це називається «гострим дослідом». Дослідом на живому.
Увечері в солдатському гуртожитку навпроти готелю ввімкнули магнітофон. Я теж слухала «афганські» пісні. Дитячі, ще не сформовані голоси хрипіли під Висоцького: «Сонце упало в кишлак, як велетенська бомба», «Мені не треба слави. Нам би жити – і вся нагорода», «Навіщо ми вбиваємо? Навіщо нас вбивають?», «Ось уже й обличчя став я забувати», «Афганістан, ти більше, ніж обов’язок. Ти – наше світотворення», «Як великі птахи, стрибають одноногі біля моря», «Мертвий, він уже нічий. Немає вже ненависті в нього на обличчі».
Уночі мені снився сон: наші солдати від’їжджають до Союзу, я – серед тих, хто проводжає. Підходжу до одного хлопчини, він без язика, німий. Після полону. З-під солдатського кітеля стирчить шпитальна піжама. Я щось питаю в нього, а він лише своє ім’я пише: «Іванко… Іванко…» Так чітко розрізняю його ім’я – Іванко. Обличчям схожий на хлопчинку, з яким удень розмовляла, він повторював без кінця: «На мене мама вдома чекає».
Проїжджали замерзлими вуличками Кабула, повз знайомі плакати в центрі міста: «Світле майбутнє – комунізм», «Кабул – місто миру»,
