але за садом Лікар доглядав сам.
Він надзвичайно любив звірів і тримав багато різних домашніх улюбленців. Окрім золотої рибки в ставку у глибині саду, мав він кроликів у коморі, білих мишей в своєму піаніно, білочку в шафі для білизни і їжака в підвалі. У нього також була корова із телятком, і старий кульгавий коняка, що мав аж двадцять п’ять років, і курчата, і голуби, і двоє ягнят, і багато інших тварин. Але найбільшими його улюбленцями були качка Чап-Чап, пес Джип, підсвинок Чав-Чав, папужиха Полінезія і пугач Пу-Гу.
Його сестра частенько бурчала з приводу отих усіх звірів і казала, що через них дім став незатишним. А одного дня якась стара пані, що прийшла на прийом до лікаря з ревматизмом, всілася на їжака, який саме дрімав на дивані, і після цього більше ніколи у Дуліттла вже не з’являлася, а натомість щосуботи їздила до іншого лікаря в Оксенторп, сусіднє містечко за десять миль.
Невеличке містечко, яке називалося Паддлбі-на-Болоті.
І вона більше ніколи у Дуліттла не з’являлася.
І тоді його сестра, Сара Дуліттл, прийшла до нього й сказала:
– Джоне, як ти можеш очікувати, щоб хворі приходили до тебе на прийом, якщо ти тримаєш у домі усю цю звіринý? Чи ж у пристойного лікаря може бути в передпокої повно їжаків і мишей! Це вже четвертий пацієнт, якого вижили ці тварини. Сквайри Дженкінс і Персон казали, що й близько більше не підійдуть до твого дому – хоч якими б хворими вони були. І ми кожного дня стаємо дедалі біднішими. Якщо ти й далі так продовжуватимеш, ніхто з поважних людей не захоче мати тебе за свого лікаря.
– А я люблю тварин більше, аніж «поважних людей», – відповів Лікар.
– Ти якийсь дивний, – кинула сестра і вийшла з кімнати.
Час минав, і в Лікаря ставало все більше й більше тварин; а людей, які приходили до нього на прийом, усе менше й менше. Аж поки не залишилося нікого, окрім чоловіка на прізвисько Котяче М’ясо, якому не заважали ніякі звірі. Але Котяче М’ясо не був занадто багатим і хворів тільки раз на рік – на Різдво, коли він зазвичай давав Лікареві шестипенсову монетку за пляшечку з мікстурою.
Шести пенсів на рік було явно замало, аби прожити, – навіть у ті давні-давні часи; і якби в Лікаря не було трохи грошей, які він накопичив у своїй скарбничці, то невідомо, що б із ними трапилося.
Проте він і далі знаходив нових улюбленців, а прогодувати їх коштувало чимало, тому грошей, які він заощадив, ставало менше й менше.
Тоді він продав своє піаніно, а мишей переселив у шухляду бюро. Проте гроші, які він за нього виручив, також почали танути, довелося продати й коричневий костюм, який одягав по неділях, та злидні й далі ставали все гіршими й гіршими.
І тепер уже, коли він ішов вулицею у своєму циліндрі, люди казали одне одному: «Ось іде Джон Дуліттл, Доктор Медицини! Були часи, коли він був найвідомішим лікарем у всьому Західному Краї. А тепер погляньте-но на нього – у нього геть немає грошей, а його шкарпетки всі в дірках!»
Однак собаки, і коти, і діти все одно збігалися звідусіль і йшли услід за ним по місту – так само, як вони це робили, коли він був багатим.
Друга глава. Мова тварин
Це сталося одного дня, коли Лікар сидів у себе на кухні й вів бесіду з Котячим М’ясом, який прийшов на прийом із болями в шлунку.
– А чому б вам не покинути лікувати людей і не стати звірячим лікарем? – запитав Котяче М’ясо.
Папуга Полінезія, яка сиділа на підвіконні, дивлячись на дощ і наспівуючи сама собі якусь матроську пісеньку, тут же припинила співати й стала слухати.
– Бачте, Лікарю, – вів далі Котяче М’ясо, – ви знаєте все про тварин, набагато більше, ніж усі оці ветеринари. Ота книжка, що ви написали про котів, ну то вона ж просто чудова! Я сам не вмію читати й писати – а то, мабуть, теж написав би кілька книжок. Але моя жінка, Теодосія, вона вчена, так-так! І вона читала мені вашу книжку. Справді чудово, це все, що я можу сказати, – чудово. Ви б і самі могли бути котом. Ви знаєте, у який спосіб вони мислять. І послухайте: ви можете заробити купу грошей на лікуванні тварин. Вам це ясно? Ось дивіться, я відсилатиму до вас усіх бабусь, у яких захворіють коти чи собаки. А якщо вони не захворіють достатньо швидко, я додам дещо в корм, який я для них продаю, щоб їм стало зле, розумієте?
– О ні, – відразу відказав Лікар. – Не треба такого робити! Так же не можна!
– Та я ж не мав на увазі справжню хворобу, – відповів Котяче М’ясо. – Просто я можу підсипати трошки дечого, щоб вони виглядали кволими, ось про що я говорив. Звісно, як ви кажете, це, мабуть, не зовсім чесно щодо звірів. Однак вони ж усе одно захворіють, бо бабці завжди дають їм забагато їсти. І дивіться, усі фермери в окрузі, у кого є кульгаві коні чи заслаблі ягнята, вони теж усі будуть
