відпочити й випити кави в кімнаті для відпочинку. Зайшла, роздратовано зиркнула на раковину, де знову громадилося достобіса горняток. Поки готувалася кава, я висипала записочки із коробки для відгуків. Кілька тижнів тому, на моє прохання, Боббі змайстрував дерев’яну коробочку. Я хотіла, щоб кожний міг укинути анонімну записочку із коментарем про моє керівництво. Ідея була в тому, щоб люди не тримали претензій при собі й лишали відгуки, і я б тоді розуміла, як покращити стиль управління. Я також сподівалася, що дізнаватимуся про можливі напруженості, перш ніж ті переростуть у серйозні проблеми.
Писали різне: геть не цікаві коментарі, інколи суперечливі, доволі адекватні зауваження, скарги, поради – часом слушні, часом дурнуваті, траплялися й дошкульні записочки із далеко не безпідставними закидами – про справжні негаразди.
Скреготнув червоний замочок, і коробка відчинилася.
Сьогодні я отримала три послання – негусто, бувало більше.
Закид про параною видався мені несправедливим. Без сумніву, я надто старалася бути завбачливою, через що нічого не лишала на довіру, але параноя – це не про мене.
У кінці робочого дня Шарль покликав мене до себе в кабінет. Коли я зайшла, він здивував мене тим, що встав і зачинив за мною двері.
– Сідайте, будь ласка, – сказав він.
Я мовчки сіла.
Повз корабель прогудів катер, розплескуючи хвилі.
Шарль підійшов до свого столу й усівся напроти мене.
– Сигарету? – запропонував він, простягнувши пачку.
– Ні, дякую, – мотнула я головою.
Він узяв собі, підпалив старою позолоченою запальничкою й затягнувся, галантно видихнувши дим убік, а не мені в лице.
– Це вже буде три місяці, як ви працюєте на кораблі.
Я всміхнулася на знак згоди.
– Випробувальний термін завершується наступного тижня.
– Так, усе правильно.
Він знову затягнувся і не одразу видихнув дим.
– Не хочу ходити з вами околяса, приймати рішення тишком-нишком. Я ще остаточно не визначився, але… не впевнений, що вас залишу.
Удар під дих. Мені аж дух забило, і я не знала, що відповісти. Попри щоденні труднощі в роботі, у мене й гадки не було, що я можу її втратити. Звільнити мене? Я застигла у фотелі, прикипівши очима до боса. Йому теж, вочевидь, було незручно.
– Фінансова ситуація в нас тривожна, – пояснив він. – Я сподівався, що ви активізуєте діяльність, та цього не сталося. Ми й далі працюємо у збиток. Бухгалтер щотижня б’є на сполох. Про банк я взагалі мовчу. Ми так довго не протримаємося, треба терміново щось робити.
Я звучно глитнула.
– На ринку зараз сутужно. Клієнти не наважуються… Я відчуваю, що ми вийдемо з цього глухого кута, але потрібен час.
Він помовчав кілька секунд, замислившись.
– Маєте
