що ті похмурі чутки, що ходять містом, не відповідають дійсності! – На такому різкому вітрі йому доводилося кричати, аби люди його почули. – Розходьтеся по своїх домівках та насолоджуйтеся святом.
– Але ж я бачив труп! – прокричав якийсь чоловік. – Це людське жертвоприношення, вони навели порчу на республіку!
Інші підхоплювали цей крик:
– Місту пороблено! Ваше консульство прокляте! Приведіть жерців!
Цицерон підняв руки та сказав:
– Так, труп у жахливому стані. А ви на що очікували? Бідолашний провів довгий час у воді. Риби голодні. Шукають їжу всюди, де можуть її знайти. Ви правда хочете, аби я привів жерців? І що вони мають зробити? Поробити порчу рибі? Чи, може, її благословити? – Декілька людей засміялися. – Відколи римляни почали лякатися риби? Розходьтеся по домівках і насолоджуйтеся життям. Післязавтра розпочнеться новий рік і буде новий консул – консул, який, можете бути впевнені, завжди стоятиме на сторожі вашого добробуту!
Для нього ця промова не була видатною, та свою справу вона зробила. Пролунали навіть декілька захоплених викриків. Цицерон зістрибнув вниз. Легіонери розчистили нам прохід крізь натовп, і ми швидко рушили в бік міста. Коли ми дісталися міської брами, я озирнувся і побачив, що дальні ряди того натовпу вже почали розходитися в пошуках нових розваг. Я повернувся до Цицерона, аби привітати його з успішним виступом, та побачив, що він зігнувся над стічною канавою – його рвало.
Ось таким було місто напередодні інавгурації Цицерона на посаду консула – справжній вир із голоду, чуток та острахів. Містом снували натовпи покалічених ветеранів та збіднілих селян, які просили милостиню на кожному кроці. Зухвалі банди п’яних молодиків тероризували торговців. Жінки з хороших родин безсоромно торгували собою на виході з таверн. Повсюди раптово спалахували пожежі, відбувалися криваві сутички. Ночі не знали місячного сяйва, та їх сповнювало завивання собак. Місто наповняли віщуни, провидці, жебраки та бійки. Помпея досі не було, він командував легіонами на Сході – і за його відсутності місто сповнювала атмосфера невпевненості та страху – насувалася так, як з ріки на Рим суне зазвичай туман, – і змушувала всіх нервувати за своє майбутнє. Відчувалося, що має відбутися щось велике і значуще – та що саме, ніхто не знав. Подейкували, що нові трибуни розробляють разом з Цезарем та Крассом секретний план передачі міській бідноті громадських земель. Цицерон вже намагався довідатися про ці плани – та з цього нічого не вийшло. Патриції були впевнені, що зможуть цьому запобігти – чим би це «щось» не було. Продовольства не вистачало, магазини порожніли, містяни робили запаси їжі. І навіть лихварі більше не давали грошей під процент.
Що стосується колеги Цицерона по консульству, Антонія Гібриди – Антонія-напівкровки – напівлюдини, напівтварини, то треба йому було бути буйним ідіотом, аби вирішити балотуватися на свою посаду в парі з заклятим ворогом Цицерона – Катіліною, – що він і вирішив. Тим не менше, уявляючи, з якими складнощами доведеться стикнутися, і відчуваючи потребу в союзниках, Цицерон зі шкури пнувся, аби все ж налагодити з ним дружні стосунки. На жаль,
