навпаки, вимагає, щоб вихователь розвивав усі наявні сили, ростив їх і приводив до гармонійного співвідношення між собою. Але чи треба того, хто має рішучий потяг до ювелірного мистецтва, силоміць навчати музиці? Чи треба визнати правим батька Бенвенуто Челліні, який знову і знову примушував свого сина грати на «милому ріжку», тобто на тому, що його син називав «проклятущою дудкою»? Це, певно, визнають неправильним щодо таких сильних і яскравих талантів; отож, принцип гармонійного розвитку треба застосовувати, певно, лише до слабших натур, які хоч і мають ціле скупчення потреб і схильностей, проте всі вони разом чи кожна окремо не мають особливо великого значення? Але де ж ми знаходимо гармонійну цілісність і багатоголосе співзвуччя в одній натурі, де ми захоплюємося такою гармонією дужче, ніж у людях, подібних до Челліні, в яких все – пізнання й жадання, любов і ненависть – прагне до однієї центральної точки, до однієї корінної сили, і в яких саме примусова і панівна надсила цього живого центру створює гармонійну систему коливань в усі боки? Отже, може, обидва ці принципи зовсім не суперечать одне одному? Може, один із них просто стверджує, що людина повинна мати центр, а другий – що вона мусить мати також і периферію? Той філософ-вихователь, про якого я мріяв, напевне, не лише знайшов би центральну силу, але й зумів би також запобігти її руйнівному впливу на інші сили; як мені здавалося, його виховна задача значно більше полягала б у тому, щоб перетворити всю людину в живу й рухливу сонячно-планетарну систему і відкрити закон її вищої механіки.
Проте такого філософа у мене не було, і я пробував себе і тут і там; я побачив, які ми, сучасні люди, жалюгідні в порівнянні з греками та римлянами, навіть у тому, що стосувалося серйозного й суворого розуміння виховних задач. З такою потребою у серці можна оббігати всю Німеччину, а особливо всі університети, і не знайти того, що шукаєш: адже навіть значно нижчі й прості бажання залишаються тут незадоволеними. Якби, наприклад, хтось з-поміж німців захотів добре вивчитися на оратора чи намірився пройти школу письменника, то не зміг би знайти хорошого вчителя і школи; схоже, у нас ніхто навіть не думав, що мова й письмо – це мистецтво, які не можна опанувати без турботливого керівництва й щонайстараннішого навчання. Проте ніщо не виказує самовпевнену самозакоханість сучасників чіткіше й ганебніше, ніж наполовину скупа, наполовину бездумна невимогливість до своїх вихователів й учителів. Якою нікчемністю задовольняються наші навіть найвельможніші та найобізнаніші люди під назвою домашніх учителів; яку мішанину нерозважливих голів та застарілих установ називають гімназіями і вважають їх хорошими; що тільки не задовольняє нас в якості вищого навчального закладу – університету – які керівники, які інституції, в порівнянні з трудністю задачі виховувати людину людиною! Навіть той вартий захвату спосіб, у який німецькі вчені беруться до своєї науки, передусім показує те, що вони думають про науку
