неначе вони йому заважали. Адмірал Вемміс, побачивши, що той хвилюється, по-дружньому поклав свою руку на руку француза. Мовляв, скоро все закінчиться!
А Фердинанд Фош розумів все значення цієї події, скільки довелося пережити Європі, щоб дочекатися цієї миті, коли тут, у його штабний вагон командувача військами Антанти, поставлений на галявині Комп’єнського лісу, зараз з’явилися представники німецького командування. Скільки довелося пережити йому самому: і поразку на Соммі, після чого довелося піти у відставку й два роки очолювати нікому не потрібний Центр військових досліджень, і смерть єдиного сина Германа й зятя Бекура! Що ж, сьогодні все дійсно закінчиться!
Присутні повернули голови. У вагон зайшли четверо німців: двоє цивільних і генерал з капітаном.
Маршал Фош підвівся. Він не привітався з німцями, як, зрештою, йому не було потреби, щоб вони представились. Їхні імена – статс-секретаря Райхсканцелярії Маттіаса Ерцбергера, графа Альфреда фон Оберндорфа, генерал-майора Детлофа фон Вінтерфельдта та капітана Ернста Ванзелова – стоять під договором, який ті зараз підпишуть.
А Маттіас Ерцбергер зупинився перед маршалом і після ледь вловимої паузи сказав:
– Панове! Райхсканцлер принц Максиміліан Баденський уповноважив нас підписати текст перемир’я.
– Вам відомі умови? – запитав Фердинанд Фош.
– Яволь!
– Тоді прошу поставити свої підписи!
Статс-секретар сів за стіл навпроти Фоша. Особистий секретар маршала поклав перед ним договір. Ерцбергер не став вкотре читати текст перемир’я, що зовні скидалося на повну і беззаперечну капітуляцію Німеччини, адже вона зобов’язувалася звільнити захоплені нею території Бельгії, Франції і Люксембургу, а також Ельзас-Лотарингію, вивести свої війська з Австро-Угорщини, Туреччини і Румунії, звільнити лівий берег ріки Рейн. Вона погоджувалася на перетворення правого берега Рейну у нейтральну зону. Бухарестський і Брестський договори анулювалися. Німеччина видавала союзникам 150 тисяч вагонів, 5 тисяч автомобілів, 5 тисяч одиниць важкої артилерії, 1700 літаків і ще багато чого, про що Ерцбергер не хотів згадувати.
Він не роздумуючи поставив свій розмашистий підпис навпроти свого прізвища і звільнив місце для графа фон Оберндорфа.
Коли розписався останній з них, капітан Ернст Ванзелов, французький офіцер поклав текст договору спочатку перед англійським адміралом, а вже потім перед Фердинандом Фошем.
– Панове! Маю честь оголосити, що Перша світова війна закінчиться рівно через п’ять годин і п’ятдесят хвилин. На всіх фронтах об одинадцятій годині припиняться військові дії, – сказав Фош.
Німці поклонилися і у супроводі офіцера з особистих доручень залишили вагон. Коли за ними закрилися двері, адмірал Росслін Вемміс задумливо промовив:
– Чотири роки, три місяці та одинадцять днів! Цікаво, приблизно відомо, скільки загинуло?
– Підраховують, але число може сягнути десяти мільйонів, – відповів Фош. – Ще ніколи не було такої жахливої війни! І, сподіваюся, більше ніколи і не буде!
Він деякий час помовчав і добавив:
– Хочеться сподіватися!
Тут у вагон повернувся офіцер для особистих доручень.
– Пане маршал! Пане адмірал! Репортери чекають для знімки! – повідомив він.
Маршал Фош зітхнув.
– Треба йти, адмірале! – сказав він. – Хоч як я і не люблю подібний офіціоз, але нічого зробити не можу. Це вже історія, і ми її творимо.
Фош якось зразу відкинув від себе урочистість, з якою говорив ці слова, і просто сказав:
– Потрібно одягти шинель. Надворі мрячно.
Вони вийшли з вагона на вологе повітря. Над лісом клубився сірий вранішній туман, ще не підсвічений скупим листопадовим сонцем.
Німців вже не було видно. Чи вони одразу поїхали, чи кудись заховалися від допитливих репортерів, переможці не знали. Вони зупинилися перед десятком людей з фотоапаратами. Майже одночасно спалахнуло п’ять магнієвих ламп.
Біля сходів вагона в різних позах застигли дев’ятеро військових. Віднині вони мали увійти в історію як люди, котрі поставили крапку на спустошливій, не баченій досі війні, яка мала закінчитися менше ніж через шість годин. Пролунає останній постріл – і солдати усіх армій зможуть повернутися до своїх домівок, упевнені у тому, що подібне більше ніколи не повториться.
Але за цих шість годин ще загинуть сотні солдатів, а світом своєю переможною смертоносною ходою крокувала «іспанка», забираючи те, чого не встигла війна.
Стомлена війною Антанта просто зігнорувала все, що робилося на сході. Австро-Угорщина розвалювалася як картковий будинок, поховавши
