характеру». Під «коток» імперської машини потрапили і «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні з часів великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440 р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До речі, практика надання привілеїв цілим регіонам на теренах ВКЛ/ РП набувала поширення з другої половини XV ст.: «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи «Руської Правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права»[26].
Третій напрямок перетворення окупованої спільноти на безправну біомасу «підданців» – «<…> нівелювання національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намагання залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона «сама опинилася під впливом шляхти».
Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830–1831 рр., коли «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. З початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто Речі Посполитої. – Д. Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905–1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів»[27].
У конкретній політичній ситуації, обумовленій забороною масонства 1821 р., поразкою заколоту декабристів та польського повстання, масонерія на теренах Російської імперії, за оцінкою компетентного дослідника цього питання Віктора Савченка, «пішла у глибоке підпілля». На сьогодні маємо хіба що відомості про діяльність лож, до яких входили Михайло Воронцов, Олександр Герцен, Василь Григорович, Микола Гулак, брати Капністи, Іван Котляревський, Сергій Ланськой, Лизогуби, Михайло Лорис-Меліков, Василь Лукашевич, Микола Огарьов, Кирило Розумовський, можливо, Микола Костомаров та багато інших видатних політичних і громадських діячів. Верховним керівником масонства на російських теренах у першій половині ХІХ ст. був
