йому батько. Минуло кілька днів. Він стояв під дощем зі своєю матір’ю, дивлячись, як опускають в землю його батька, слухаючи, як рабин щось монотонно бубонів на незрозумілому івриті, і ті слова звучали так жахливо, що малому захотілося закрити руками вуха. Два дні потому Фергюсон повернувся до школи, до товстенької місіс Костелло та свого другого класу, але всі неначе боялися його, неначе соромилися говорити з ним, немовби на лобі у нього був витавруваний хрест: «Не наближатися!» І навіть попри те, що місіс Костелло люб’язно дозволила йому не ходити на групові заняття й сидіти за своєю партою, читаючи ті книжки, які йому хочеться, це, як не дивно, лише погіршило ситуацію, бо малому було важко зосереджуватися на книжках, які зазвичай давали йому велике задоволення, оскільки думки його неминуче дрейфували від слів на сторінці до його батька, але не того батька, якого поховали в землю, а до батька, який вознісся до раю, якщо на небесах дійсно існувало таке місце, як рай, а якщо його батько дійсно опинився там, то чи могло так бути, що саме зараз він дивиться на нього й бачить, що його син сидить за партою, вдаючи, що читає? Було б гарно, якби це дійсно було так, подумав Фергюсон, але, з іншого боку, який з цього толк? Так, батьку було б приємно поглянути на нього, і через це йому, можливо, стало б легше сприймати власну смерть, але яким чином могло допомогти Фергюсону те, що його бачать, якщо сам він не міг бачити того, хто бачить його? А найбільше йому хотілося почути, як розмовляє батько. За батьківською розмовою він скучав найбільше, і навіть попри те, що батько був людиною небагатослівною, магістром мистецтва давати стислі відповіді на довгі запитання, Фергюсону завжди подобався звук його голосу, голосу мелодійного і лагідного, тому думка про те, що він більше ніколи його не почує, наповнювала його величезним смутком, сумом настільки глибоким, що він міг би вмістити в себе увесь Тихий океан, котрий, як відомо, був найбільшим океаном у світі. «Сьогодні буде холодно, Арчі. Не забудь вдягнути до школи свій шарф».
Світ втратив свою реальність. Все в ньому було лише шахрайською копією неіснуючого оригіналу, а все, що в ньому відбувалося, відбуватися не мусило б. Іще довго Фергюсон жив під магічним впливом цієї ілюзії, йдучи, мов сновида, стежкою своїх днів і з трудом засинаючи вночі, бо його нудило від світу, в який він перестав вірити, піддаючи сумніву все, що поставало перед його очима. Місіс Костелло прохала його бути уважнішим, але він вже не слухав її, бо вона була лише актрисою, що намагалася грати роль вчительки, а коли його приятель Джеф Бальсоні зробив екстраординарну й неочікувану пожертву, подарувавши Фергюсону свою картку з бейсболістом Тедом Вільямсом, картку надзвичайно рідкісну, то Фергюсон подякував за подарунок, поклав картку до кишені, а потім, прийшовши додому, порвав її. Тепер таке можна було робити. До третього листопада це було б для нього немислимим, але нереальний світ був значно більшим за реальний і мав більш ніж достатньо місця бути собою – і водночас не собою.
Якщо
