.

      – Я кажу, що поїду з вами.

      – Це ідеально, – зрадів він. – Але я б більше хотів, щоб ви просто приїхали до мене в гості, коли я оселюся там і все влаштується. Ха, я вам там все покажу. Ви побачите, як там красиво і приємно…

      – Ні, пане професоре, – перебила Люція його. – Я хочу їхати з вами. Їхати і залишитися з вами там.

      Вільчур з недовірою глянув на неї.

      – Що за жарти?

      – Ніякі не жарти. Я поїду з вами.

      – Яка недоречна думка!

      – Чому недоречна?

      – Ну, як же ви у такому віці на глуху провінцію? Ні, навіть нема про що говорити.

      – А я все одно поїду, – стояла на своєму Люція.

      Вільчур зупинився перед нею.

      – Чи можу я знати, чому? Чому ви маєте туди їхати?

      – Допомагатиму вам.

      – Але мені не потрібна ніяка допомога.

      – Ви говорите неправду. Під час кожної операції потрібна допомога.

      Вільчур обурився.

      – Для цього не потрібна допомога лікаря. Просто будь-який сільський хлопець чи баба допоможуть.

      – Не можу повірити, аби хтось незнайомий з медициною міг бути кориснішим, ніж кваліфікований лікар. А крім того, ви самі сказали, що там буде великий наплив хворих, що вам часто доводилося доручати робити перев’язки комусь некваліфікованому. Я знаю, що можу бути вам користною. Зрештою, і вам також потрібен жіночий догляд. Чому б я не мала їхати? Мене з Варшавою також нічого не пов’язує. Тут мене нічого не тримає.

      Вільчур роздратувався.

      – Це дуже погано, бо, власне, має бути щось, що б вас би тут тримало. Тут широке поле діяльності, тут ви зробите кар’єру, знайдете відповідного чоловіка. А й, взагалі, не має причини переливати з пустого в порожнє, адже від мене залежить, візьму я вас чи ні, і я наперед кажу – не візьму. Моє сумління не мало б ні на мить спокою, і я вважав би себе останнім негідником, якби дошками забивав ваш світ десь у далекій провінції. Я вже старий і більше нічого для себе не хочу. Мені достатньо того, що можу служити іншим людям. Але ви – молода дівчина, все життя – перед вами, ви маєте право на особисте щастя.

      Люція похитала головою.

      – Чудово. Але ви, пане професоре, не берете до уваги того, що моє особисте щастя – просто допомагати вам.

      – Це недоречні мрії і вигадки. Через кілька місяців чи через рік вам це вивітриться з голови, і лише тоді ви будете почуватися нещасливою, нудьгуватимете в апатії. І мені доведеться це терпіти, на додачу ще й з повним почуттям власної вини. Погано сказав, що доведеться. Не доведеться. Не доведеться, бо вас не візьму і справу закрито. Якщо ви хочете довести мені свою доброту, допоможіть мені ліквідувати весь цей крам. Із цим буде багато роботи, але мене підганяє нетерплячка. Я хотів би виїхати якнайшвидше.