до своєї переповненої книжками шафи, Ковальова нетерпляче витягла звідти відразу три різномасті видання й почала спішно перегортати сторінки.
– Ага… – Її палець уткнувся в жаданий абзац.
«В усіх слов’янських джерелах, включаючи роботу знаменитого Володимира Даля “Про повір’я, марновірства та забобони руського народу”, існують згадки про те, що відьми народжуються саме на Україні…» – патріотично заявив їй маловідомий автор А.А. Чуб.
– Правильно, – радісно погодилася з ним Марійка, що мала звичку розмовляти зі своїми книжками вголос, не замислюючись над тим, як дивно виглядає це збоку.
Вона загнула потрібну сторінку, звично шпурнула схвалену книжку на ліжко і, витягнувши з-під пахви В.І. Даля, що вже очікував на неї, розгорнула розділ «Відьма»:
«Відьма відома, я гадаю, всякому, хоча вона й водиться, власне, на Україні, а Лиса гора під Києвом служить збіговиськом усіх відьом, які тут ночами відправляють свій шабаш…» – барвисто почав свою розповідь член-кореспондент імператорської Академії наук і завідувач особливої канцелярії міністра внутрішніх справ.
– Глибоке вам мерсі, вельмишановний. – Володимир Іванович полетів услід за Чубом. – А що у вас, колего? – Марійка незграбно розкрила «Малу енциклопедію київської старовини» А. Макарова і зашурувала пальцями по сторінках.
«Лиса гора – місце збіговиська відьом. У європейських країнах налічувалося декілька таких гір. Усі слов’янські Лисі гори розташовані в Києві», – лаконічно відзвітувала енциклопедія.
– Так!!!
Марійка з обожнюванням притисла книжку до губ, мовби та щойно освідчилась їй.
У її очах сяяв пристрасний тріумф.
– Що ж тепер?! – спитала вона дзвінким від захвату шепотом свого платонічного колегу-історика. – Не може бути, щоб усе це було просто так!!!
– Усе, як ми репетирували, – нагадала балетові Землепотрясна. – Ви танцюєте ввесь програш, різко падаєте, потім, типу по ваших трупах, виходжу я.
Вони стояли у вузькому, пофарбованому сірою олійною фарбою коридорі, у кінці якого, за чорною завісою, проглядався шматок сцени. Обличчя Дарини було щедро прикрашене несамовитим сценічним мейк-апом, а на плечах красувалося забійне творіння її власної дизайнерської фантазії: клаптева сукня-піджак із різнобарвних, щільно розшитих сяючими блискітками шматочків тканини. І хоча про відсутність смаку туалету співачки можна було б довго сперечатися, слід було чесно визнати: відвести від неї погляд було практично неможливо.
– А коли ти підеш до зали, ми… – почав блакитноокий Сані.
– Ні! – співачка і арт-директор клубу в одній особі рішуче провела долонею перед його носом. – Сьогодні я до зали не йду. Директор сказав: іще одна проходка по залі, й він випре мене на фіг!
– А як же наш номер? – занепокоївся керівник балету. – Адже коли ти йдеш до зали, ми…
– Танцюватимете в мене за спиною.
– Але ти нас перекриєш, – гірко заскиглив
