неблизький, Олесю. Раптом на мене розбійники нападуть?
– То я ж для того вам охорону й надаю, щоб лиходіїв віджахнути, – намагався пояснити турботливий син.
– Е-е-е ні, синку! Розбійники саме й можуть напасти через те, що охорона зі мною буде, – посміхнулася великодосвідчена практична жінка. – От без охорони вони, мабуть, моїм добро погребують… До того ж людей і годувати, і напувати, і розквартировувати потрібно буде. І потім, раптом хтось бовкне чого зайвого під час зупинки?..
– Мамо, я ж вам грошей даю на дорогу, щоб ви охорону могли годувати-напувати, ні про що не піклуватися…
– Гроші, синку, давай хоч зараз. Гроші – вони завжди згодяться… А от охорона все-таки не потрібна, без неї і спокійніше, і звичніше. І екіпаж скромніший давай, тому що який ти мені показував, занадто вже помітний. Не потрібно отак виділятися…
– Так немає в нас більш скромних, мамо! Ті, що я вам показував – вони от і є самі скромні. До речі, ви їх не повертайте, собі залишіть. І ще слуг візьміть для супроводу: у дорозі допоможуть, подадуть, принесуть.
– Слуг?! – не на жарт перелякалася Наталя. – Ні, Олесю, слуги мені взагалі не потрібні: не звикла я до того, щоб хтось мені прислужував. Нехай слуги тут у вас залишаються. Вам вони потрібніші, а мені така розкіш ні до чого.
– Але матусю, а якщо ви сукню зняти захочете?! Нині мода така, що самі ви з усіма цими гачечками та застібками ніяк не впораєтесь.
– Звідки це тобі про гачечки-застібки відомо? – підозріло спитала Наталя. Олексій мовчав, тому виникла не надто приємна пауза. Втім, на відповіді мати не наполягала…
– Сукню зняти, кажеш? Для цього одного дівчиська вистачить. От і вибери мені, Олесю, дівчисько якнайспритніше.
– Тоді бери Марисю, – з цими словами Олексій підштовхнув до матері струнке гарненьке дівчатко, – ото вона і моторна.
Мати оцінюючи подивилася на служницю, вибагливо спитала:
– Тобі років скільки?
– П'ятнадцятий буде, – відповіла Марися й одразу ж засоромилася.
– Добре, нехай їде вона, – погодилася Наталя.
Ще Олексій виділив чотирьох візників, старшим з яких був Степан, та гарненького лакея Мишаню. Той щосили намагався сподобатись новій господині, послужливо кланявся, галантно подавав ручку. Свою оксамитову ліврею тримав в ідеальному порядку.
Після затвердження складу обслуги, раннім ранком чотири екіпажі з подарунками (три з яких незабаром змінилися звичайними возами – але про це окремо) відбули в Украйну.
Наталя Розумиха виявилась добрим організатором: вона встигала й за обозом стежити, і хату для ночівлі приглянути, і за постій поторгуватися.
– Агов, корчмарю, кімнати в тебе є? – отак зазвичай починалися «перемовини».
– Кімнати є, та не для тебе, тітко!
– А це чому ж?!
– Бо дорого коштують, тобі не по кишені будуть…
– А ти кишеню мою не чіпай – не твоя,
