прекрасний, до болю знайомий, рідний квітковий аромат… Що ж воно таке?! На мить здалося, начебто в повітрі розлився Аромат Душі… Скільки пахощів він вдихав відтоді?.. Вже й не пригадати… Але цей… цей!..
До того ж, забути таке просто несила.
Пошукавши очима джерело аромату, Кирилко помітив самотню яблуньку. Молоденька яблунька-наречена з вітами, густо всіяними великими біло-рожевими квіточками – зовсім як яблунька в його рідній сторінці… під якою він так любив лежати у дитинстві…
Прикривши повіки, Кирилко уявив, що опинився в саду на рідному хуторі – тільки вже щасливий, заможний, красивий. Легка приємна прохолода овівала обличчя, все навколо цвіло, а зелена трава була всипана ніжно-рожевими пелюстками…
Кирилко жадібно, на повні груди вдихнув аромат щастя.
…Цікаво, скільки яблук дозріє на цих вітах до осені?
А скільки славних справ тепер можна здійснити в рідній вітчизні – з його теперішнім становищем і графським титулом?!
І зненацька Кирилку схотілося зробити щось гарне… Ні – дивовижне… Ні – просто надзвичайне для своєї батьківщини. От, здається, усе б на світі взяв та й віддав їй – рідній Украйні…
Глава 1
Дарунок долі
Олександро-Невсъкий монастир поблизу Санкт-Петербурга, грудень 1714 року
Морозною зимовою ніччю, що у широтах нової столиці Російської імперії не надто відрізнялася від мутно-сірих днів, послушник Никодим був розбуджений тривалим і наполегливим стукотом вправленого в дерев'яні ворота залізного кільця. Прихопивши свічу й кутаючись від пронизливого вітру у величезний овечий кожух, він поспішив на шум.
– Хто? Хто тут? – запитав боязко, наблизившись до невеликої хвіртки збоку від воріт. Ніхто не відповів. Постоявши трохи, Никодим подумав, що йому це наснилося, і вирішив іти геть. Як раптом по той бік монастирської стіни хтось завозився… На щастя, Никодим не встиг відійти далеко, тому швидко притулився вухом до дощатої хвіртки.
– Агов, хто там?! Відгукнися!..
Спочатку звідти долинуло дивне сипіння, потім тихий тужливий звук, схожий на стогін, і нарешті щось глухо впало в сніг. Ці звуки остаточно спантеличили боязкого від природи послушника. З криком: «Допоможіть, рятуйте!!! На допомогу, братія!!!» – він побіг углиб монастирського двору.
На несамовиті крики послушника раніше від інших вибігла куховарка Гафія. До обителі вона потрапила разом з чоловіком-пічником – одним зі сторонніх працівників, що розбирали дерев'яні будови і зводили натомість нові кам'яні. Минулого літа під час сильної пожежі пічник першим кинувся рятувати монастирське майно, при цьому сильно обгорів, кілька місяців мучився й нарешті, не дотягнувши до Покрови, віддав Богові душу. Зрозуміло, за всіма правилами Гафію мали негайно видалити з місця добровільного усамітнення чоловіків, однак на згадку про заслуги покійного пічника отець-настоятель не зважився вигнати вдову світ за очі.
Бездітна куховарка мала років сорок й вирізнялася природною красою.
