заплакав, і по обличчі в нього потекли сльози.
– Що це? Що це таке? – плакав він. – Я не хочу покидати джунглів, я не знаю, що зі мною сталося. Я вмираю, Багіро?
– Ні, Малий Братику, це просто сльози, таке буває з людьми, – мовила Багіра. – Тепер я знаю, що ти вже не дитина. Тепер тобі немає дороги у джунглі. Нехай сльози течуть, Мауглі. Це просто сльози.
І Мауглі сидів і плакав так, наче в нього рвалося серце, бо плакав він уперше в житті.
– Отепер я піду до людей, – сказав він. – Але спершу попрощаюся з матір’ю.
І він пішов до печери, де мати-Вовчиця жила з батьком-Вовком, і заплакав, зарившись лицем у її шерсть, а четверо вовченят жалібно скавчали.
– Ви мене не забудете? – спитав Мауглі.
– Ніколи, поки можемо йти по сліду! – відповіли вовченята. – Приходь до підніжжя гори, коли станеш людиною, і ми будемо говорити з тобою. Або прийдемо в поле і вночі пограємось разом.
– Приходь скоріше! – сказав батько-Вовк. – О мудре Жабеня, приходь скоріше, бо ми з матір’ю вже старі.
– Приходь скоріше, мій голий синочку, – сказала мати-Вовчиця. – Знай, людська дитино, я люблю тебе більше од моїх власних дітей.
– Я прийду неодмінно, – сказав Мауглі. – Прийду, щоб прикріпити шкуру Шер-Хана на Скелю Ради. Не забувайте мене! Скажіть усім у джунглях – нехай мене не забувають!
Вже заяснів світанок, коли Мауглі сам-один спустився з пагорба в долину, назустріч тим дивним створінням, що звуться людьми.
Мисливська пісня Сіонійської Зграї
Світає, і в лісі олень закричав —
Раз, іще раз та й знов!
До озер, до далеких озер він помчав,
Та я його вистежив, слід розгадав —
Раз, іще раз та й знов!
Світає, і в лісі олень закричав —
Раз, іще раз та й знов!
А вовк-слідопит розвідав усе
І звістку до зграї вмить принесе —
Раз, іще раз та й знов!
Світає, і в лісі вовк заспівав —
Раз, іще раз та й знов!
Він полює тихцем, не лишає слідів
На стежинах нічних, серед темних лісів.
Хай джунглі слухають вовчий спів
Раз, іще раз та й знов!
Полювання Каа
Нехай леопарда всі бачать здаля і чують, як буйвіл
тупоче!
Мисливець іде, що не чує й земля, нікому не втрапить
на очі.
Коли ж ти усюди ступаєш, мов пан, коли не пильнуєш
дороги —
Не плач, як хвицне тебе лютий кабан чи буйвіл підніме
на роги.
Чужих дитинчат ображати не смій, вважай за сестру
а чи брата —
Хоч, може, вони ще слабенькі самі, та дужа ведмедиця-мати.
«Я перший з мисливців!» – звірятко кричить, як вперше
вполює дичину.
Та поки малий – стережися щомить, бо джунглі великі,
дитино!
